111

Лубенщина: від витоків до сьогодення

Версія для друкуВерсія для друку

Лубенщина: від витоків до сьогодення

                                                  

                                                           Минуле не вернуть, не виправить минуле,

                                                           Вчорашнє – ніби сон, що випурхнув з очей.

                                                     Як луки навесні ховаються під мулом,

                                                           Так вкриється воно пластами днів, ночей.

                                               Але воно живе – забуте й незабуте,

                                                           А час не зупиняється, а молодість біжить,

                                                І миті жодної не можна повернути,

                                             Щоб заново, по-іншому прожить.

В. Симоненко

Як адміністративно-територіальну одиницю Лубенський район створено у відповідності з Постановою ВЦВК від 7 березня 1923 року. Формування його завершилось у 1957 році з приєднанням Тернівщинської і Шершнівської сільських рад ліквідованого Покрово-Багачанського району.

Лубенський район площею 1,4 тис.км2 розташований у північно-західній частині Полтавської області в зоні лісостепу. Межує на півночі з Чорнухинським і Лохвицьким, на сході – Миргородським, на півдні – Хорольським, на Заході – Оржицьким, Гребінківським та Пирятинським районами області.

         У районі 33 160 жителів, 81 населений пункт, 26 сільських рад. Спільні інтереси територіальних громад сіл у межах повноважень, визначених Конституцією та відповідними законами України, представляє районна рада, до якої обрано 52 депутати.

Шанувальник історії рідного краю, наш сучасник,

неодмінно скаже, що близько 13 тисяч років тому на місці першої у Східній Європі пізньопалеологічної стоянки в селі Гінці проживали племена мисливців на мамонтів;

         беззаперечно доведе, що в урочищі «Солониця» прийняв свій останній бій лицар свободи Северин Наливайко;

         з гідністю підтвердить, що заснована на початку XVIII століття перша в Російській державі «особлива польова аптека» мала неперевершені ботанічні сади та плантації лікарських рослин у селі Березоточа;

          обов’язково пригадає, що з нашим краєм пов’язане ім’я першої жінки-офіцера російської армії, безстрашної кавалерист-дівиці Надії Дурової;

захоплено розповість про засновника олімпійського руху Олексія Бутовського;

запросить заглибитися у минуле і познайомитися із сторінками першої україномовної газети на Лівобережній Україні «Хлібороб», що побачила світ за сприяння родини Шеметів;

         з гордістю назве земляків, які стали Героями Радянського Союзу в роки жорстокої Великої Вітчизняної війни;

         наголосить на тому, що одними з перших лубенці піднялися на боротьбу з розбурханим атомним монстром на Чорнобильській АЕС у 1986 році.

         Так уже склалося, що творці історії Лубенського краю, – люди рішучі і мужні, які в різні часи більше ніж життя цінували волю і незалежність, гідно берегли землю, багату на героїчні традиції минувшини. Перепліталися їх долі, зіштовхувались інтереси, були радощі і жалі, перемоги і поразки, та гостинність, національна і релігійна терпимість, вміння знаходити спільну мову і точку дотику із найзапеклішим супротивником вигідно вирізняють наших земляків і сьогодні. Вони зі справжньою синівською любов’ю бережуть і примножують славні традиції і духовні скарби пращурів, натхненною працею звеличують Лубенщину і впевнено дивляться у майбутнє рідної Української держави.

БЕРЕЗІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

У Березівську сільську раду, що є частиною Лубенського району з 1974 року, об’єднані населені пункти Березівка, Кревелівка, Тотчине, Шинківщина, розташовані на відстані понад 30 км від районного центру, Очолює громаду з 2006 року Якименко Олена Петрівна.

Біографія села Березівка, як козацького хутора Березин Засульської волості Лубенського повіту, починається з XVIII століття.

У 1859 році тут налічувалося 14 дворів з 56 жителями.

Після реформи 1861 року на території нинішньої Березівки з’явився маєток пані Жолобовської, яка поступово прибрала до рук понад 1400 десятин землі та виміняла людей на собак у селі Клепачі. Таким чином чисельність проживаючих збільшувалась, і у 1890 році село, де діяла Березинська козацька громада, налічувало уже 205 осіб, а у 1910-ому – 36 дворів з 268 жителями.

Радянську владу на цій території проголошено у січні 1918 року. Першими очільниками сільської ради були П.І. Соколенко, М.П. Береза,                              І.М. Мартосенко, а першим головою комітету незаможних селян - К.В. Береза. З 1923 року Березівка входила до складу Покрово-Багачанського району. В той час жителями сіл тут створено філію Покрово-Багачанської споживчої кооперації та насіннєве товариство.

На землях сучасної Березівської сільської ради у 30-х роках ХХ століття створено 9 колгоспів, які спеціалізувалися на вирощуванні зернових культур та цукрових буряків. Роботи виконувалися в основному вручну та за допомогою коней і волів; згодом придбано два трактори ХТЗ, один «Універсал» і автомобіль-полуторку. Кращі представники громади Я.М.Соколенко та С.М.Герасименко представляли її на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, де були відзначені медалями.

У 1941 році мирну працю селян перервала навала фашистів. У великій битві з ворогом на фронтах Великої Вітчизняної більше 200 жителів захищали Батьківщину, 137 учасників бойових дій не повернулися у рідні села. На честь їх подвигу у Кревелівці і Шинківщині встановлено мармурові плити, з викарбуваними іменами загиблих односельців, а в центрі Березівки – пам’ятник Невідомому солдату і всім тим, хто залишився на полі бою. 40 учасників Великої Вітчизняної війни нагороджені орденами та медалями, серед них Василь Якович Кисляк, Микола Порфирович Шумейко, Дмитро Антонович Береза, Семен Герасимович Береза, Ніна Тарасівна Береза, Іван Панасович Бибик, Андрій Павлович Кришталь та інші.

У повоєнні роки розпочалася відбудова сіл. У 1953-ому колгоспи об’єдналися в один – імені Сталіна, під головуванням Берези Мефодія Терешковича. В господарстві утримувалось багато свиней, волів, на конефермі вирощували рисаків для Радянської Армії. В кожному селі організовано рільничі ланки, працювали кузня, будівельна бригада. З часом на полях з’явилася нова техніка. Першими механізаторами стали Береза Трохим Гнатович, жінки Кисляк Пелагея Сидорівна та Береза Мотрона Павлівна. На той час в селах налічувалось 1732 жителі.

У 1958 році колгосп імені Сталіна об’єднано з Ромоданівським господарством «3-й Вирішальний», названо іменем газети «Правда» і пізніше (25.04.1974) передано до складу радгоспу Оріхівського цукрокомбінату. Села Березівської сільської ради стали центральним відділком радгоспу «Оріхівське бурякогосподарство», яке очолив Іван Левкович Якименко. Саме в цей час в кожному селі виросли нові вулиці з житловими будинками, зведено приміщення школи, будинку культури, дитячого садка, поштового відділення. Збудовано дороги з твердим покриттям, тваринницькі комплекси, сучасний тік, тракторну бригаду, пилораму, гаражі, створено потужний машинно-тракторний парк.

За високі здобутки у розбудові господарства та населених пунктів  Якименко І.Л. нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Жовтневої Революції, «Знак пошани». Йому присвоєні звання «Заслужений працівник сільського господарства України», «Відмінник освіти України», «Почесний громадянин Лубенського району». За звитяжну працю відзначені орденами і медалями механізатори І.І.Назаренко, В.І Пуденко, ланкова Ф.Д.Назаренко, бригадир А.П.Кришталь, агроном Н.Г.Сапа, доярка М.П.Кисляк та інші.

Березівчани пишаються земляками: знаним у місті Тернополі терапевтом, кавалером ордена Леніна Г.Ю. Тищенком, заслуженим лікарем України            Г.Ю. Тищенко, заслуженим лікарем Росії М.Т.Соколенко, заслуженим вчителем України А.П.Березою, нині покійним військовим пілотом В.П.Соколенком. Пам’ятають популярні в селі духовий і струнний оркестри, троїсті музики, хор, жіночий та чоловічий ансамблі, драматичний колектив, якими опікувалися близько 30 років В.З. Кириленко та М.І. Помаз. І сьогодні вирує культурне життя в Березівці: представники різних поколінь знаходять насолоду у піснях і танцях, художньому слові, дарують свою творчість односельцям.

Шкільна і сільська футбольні команди є багаторазовими призерами, володарями кубків районних та обласних змагань.

На території ради діють Шинківський і Березівський фельдшерсько-акушерські пункти, де створені хороші умови для працівників і відвідувачів; загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, корені якої сягають у далекий 1924 рік.

Маємо надію, що цей чарівний куточок, де поєдналися сива давнина і неспокій сьогодення, буде надихати прийдешні покоління своїми руками, розумом примножувати добро і красу лубенського краю.

 

 

 

БЕРЕЗОТІЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

         У чарівному куточку району, де зливаються в єдине русло тихоплинна Сула та говірливий Удай, розташована Березотіцька сільська рада, яка об’єднує села Березоточа та Суха Солониця. Понад 20 років головою тут обирався Куценко Григорій Миколайович, у 2010-ому громада виявила довіру Білокур Надії Володимирівні.

         Назва центрального села походить від поєднання слів «сточуються береги»;  перша згадка про нього датована 1609 роком.

         Наприкінці XVІ ст. в цій місцевості поселився козак Білик, про що до цього часу нагадує названий його ім’ям «сільський куток». Історичним також є місце «голотинці», де ще до Жовтневої революції побудовано завод з вичинки шкіри та пошиву взуття. На Міжнародній виставці у Парижі пізніше зразки шкіри не раз визнавалися кращими, за що підприємство нагороджувалося золотими медалями.

         У поміщика-мецената Леонтовича І.М. тут був паровий млин, спиртзавод, який згодом переобладнано у м’ятний завод, де вироблялися надзвичайно цінні ефірні олії. За його сприяння в селі з’явилася перша школа.

          Радянську владу у Березоточі проголошено в січні 1918-го. Цього ж року засновано вищу початкову школу із семирічним терміном навчання під керівництвом Доброволенка М.Н.; у 1922-ому її реорганізовано в єдину трудову семирічку соціалістичного виховання; у 1939-ому - десятирічку, директором якої став Яковенко І.К.

         У 1928-29 роках створено перші колгоспи – «Нове життя» та ім.Ворошилова у Березоточі, «Комунар» у Сухій Солониці (голови відповідно        Дмитренко Л.Я., Гладун С.П., Броваренко Х.М.). На початку 30-х років березотіцькі господарства об’єдналися в одне – ім.Ворошилова під головуванням   робітника з міста Приходька І.П.

         У 1935-ому колгосп очолив Криворотько А.П. Господарство стало одним з кращих не лише в районі, а й в області. У 1965-ому його перейменовано в «Дружба», у 1983-ому реорганізовано в спеціалізоване господарство по вирощуванню лікарських рослин, міцний фундамент якого закладено під керівництвом Колотілова М.В. та Ручки І.І. В наш час це філія Державного підприємства «Укрліктрави», яку очолює депутат районної ради Остапчук Анатолій Адамович.

         Чорною міткою в історії села стали 1932-33 роки голодомору, що забрали життя понад 600 чоловік.

         Серед репресованих у 1936-37 роках були і прості селяни, і науковці Сивоглаз П.І., Кучмай Г.М., Холзунов Г.Ф., Кучеренко П.Ф., Пелопілас А.А., Коломієць І.П.

         Тяжка доля чекала березоточан в роки Великої Вітчизняної війни, на фронтах якої загинули 289 односельців. Їх імена викарбувано золотими літерами на стелах біля пам’ятника в центрі села, відкритого у 1957 році. Захоплюються земляки мужністю Шейка Василя Юхимовича, котрий пройшов бойовими дорогами від Путивля до Карпат.        

         У квітні 1986-го на двобій із розбурханим атомом піднявся 31 житель Березоточі. Для 19 сімей – переселенців з Чорнобильської зони село стало другою рідною домівкою.

         Нині у сільській раді налічується 560 дворів, 1520 жителів, серед яких близько 100 дітей дошкільного віку, котрі мають можливість бути доглянутими в чудовому дошкільному навчально-виховному закладі.

           Довгий час на території Сухої Солониці працювала Дослідно-промислова станція наливу та підземного зберігання нафтопродуктів.

          Славиться Березоточа Дослідною станцією лікарських рослин. Свого часу її працівниками були відомі вчені М.Вавілов, В.Ремесло, В.Родіонов. Нині дзеркалом закладу є колекційний розсадник, що займає 1,5 га, де вирощується понад 350 видів лікарської сировини. Ваблять око поля аптечної ромашки, золотистої календули, ніжно-блакитного льону, полум’яної ехінацеї пурпурової. А над усім цим дивом – цілющий аромат м’яти та чебрецю. При Дослідній станції діє унікальний дендрологічний парк «Лікарський сад». Його окрасою є єдина в Україні алея амурного бархату та знаменитий п’ятсотлітній дуб, біля якого влітку 1966-го були відзняті окремі епізоди відомого фільму «Весілля в Малинівці».

           З березотіцького краю, оспіваного у задумливих піснях лірників і мрійливих піснях кобзарів, пішли у широкий світ і підкорили орбіту визнання доктор наук, професор Інституту ім.Патона Білокур І.Д.; доктор наук, професор Харківської хімфармакадемії Українець І.В.; бувший архітектор Києва Михайленко І.Д. та ін.

         Почесними громадянами Березоточі стали полковник І.П.Михайленко, контр-адмірал П.С.Колесник, полковник П.М.Кулій.

         Уславлює село піснею М.Євтушенко та заслужений артист України              А. Маховський, віршами Н.Гринь, картинами і грою на старовинних бандурах І.Новобранець. Упродовж 20-ти років злітає до небес величний духовний спів народного аматорського хорового колективу «Мрія» під керівництвом Юлії Гриші.

         Оберегом благословенного березотіцького краю є Свято-Покровська церква, величні дзвони якої понад 125 років відлунюють в душах мирян мелодією добра і любові; спонукають їх думати, творити і вірити в незгасиме світло грядущого дня.

        

 

 

БІЄВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Бієвецька сільська рада, до складу якої входять села Єнківці, Горобії, Біївці, розташована в заплавах річки Удай за 35 км від районного центру. Головою громади з 2003 року обирається Остапенко Ніна Андріївна.

За місцевими переказами засновником села Біївці в 1702 році був козак Бей, який тримав тут пасіку.

Біївці належали до Лубенської сотні, пізніше – Снітинської Лубенського полку. З 1781-ого село у складі Лубенського повіту Київського намісництва, а з 1802-ого входить до Полтавської губернії.

Село Єнківці відоме з першої половини ХVІІ століття. Засновником його, за місцевим народним повір’ям, вважається козак Таран. Церковні записи свідчать, що на кінець ХVІІ століття тут проживало 370 осіб, а в кінці          ХІХ-ого – 1332. У селі розвивалося шовківництво. За представлення великих коконів і сученого шовку шести кольорів на сільськогосподарській виставці у 1858 році Катерині Криловій присуджено срібну медаль. У 1906 році в Єнківцях збудовано приміщення школи.

Початком  заснування Горобіїв став хутір багатія Горобея. На кінець ХVІІ-ого століття він належав полковнику Свічці, який, не страждаючи від надмірної скромності, увічнив себе на іконі "Розп'яття". Населений пункт спочатку входив до Лубенської сотні, а потім до Снітинської Лубенського полку.

Радянську владу на цій території проголошено в січні 1918 року.

На початку 30-х років створено перші колгоспи: у Біївцях –„Червоний шлях” (1930), у Єнківцях – „Перебудова" (1931), у Горобіях – „Червоний ударник” (1932).

         Пам'ятають села голодні 1932-1933 роки, які забрали життя близько 400 єнківчан, а от у Біївцях та Горобіях, як свідчать старожили, людей рятувала багата на рибу та рогіз річка.

Не оминула долі селян і жорстока Велика Вітчизняна війна, на фронтах якої загинуло 176 сільських мешканців, 47 розстріляно, 51 вивезено на невільницькі роботи до Німеччини.

Після визволення від окупації розпочалася відбудова місцевих господарств. У 1947 році  придбано автомобіль і трактор, на яких першими працювали Левенко Мефодій Антонович та Пономаренко Микола Дмитрович.

У 1953-ому колгосп „Червоний шлях” перейменовано в імені Кагановича, до складу якого увійшли Біївці та Єнківці, а з 1956 року і Горобії. В цей же час села об’єднано в сільську раду із центром у Біївцях.

З січня 1958-ого колгосп має назву імені 40-річчя Жовтня, його головами обиралися Ромашкін К.П., Денисенко А,І., Минка К.І., Даценко В.М.,          Мисник М.П.

У населених пунктах сільської ради активно велося будівництво господарських приміщень, житлових будинків для колгоспників та вчителів, газових мереж та доріг з твердим  покриттям. Окрасою сіл стали нові магазини, фельдшерсько-акушерські пункти, лазня в Єнківцях, приміщення восьмирічної школи в Біївцях.

Нині землі колишнього колгоспу розпайовано, їх власниками стали  жителі сільської ради. Обробіток земель здійснюють СТОВ „Агрофірма Куйбишево” (директор Докторов І.М.) та ТОВ „Національний колорит” (директор Маркарян А.А.).

Згадані керівники та місцеві приватні підприємці не стоять осторонь від вирішення сільських проблем. Завдяки їх підтримці в Біївцях відновлено роботу дитячого садка, проводяться ремонти об'єктів соціальної сфери, організовуються культурно-мистецькі заходи, вшановуються ветерани війни і праці, учасники ліквідації аварії на ЧАЕС.

Багата бієвецька земля своєю історією, визначними місцями, людьми... На околиці села збереглася природна пам'ятка – криниця св. Параскеви, біля якої у десяту неділю по Великодню розпочинався  щорічний ярмарок, що тривав від неділі до п'ятниці. Окрім торгівлі влаштовувались каруселі, інші видовища, що закликали не лише торгувати, а й веселитися. На одному з ярмарків у 1903 році побувала російська оперна співачка, пізніше збирачка фольклору, Євгенія Линьова. У 1908-ому ярмарок відвідав відомий український письменник         М. Коцюбинський, про що написав: "Ярмарок не в селі, а в долині серед високих гір... Місцевість надзвичайно гарна, а ярмарок особливий, якого я ніколи ніде не бачив. Наїздить туди маса народу з різних сіл, навіть здалеку, і все то для того, щоб цілу ніч не спати. Кожне село стоїть своїм табором, палить вогонь, цілу ніч співає хорами. Співають всі гори, співає долина, горять свічки на рогах волів. Щось дуже оригінальне і гарне." В останній день ярмарку, в п’ятницю, вже ніхто не торгував. Після вранішньої служби і освячення криниці пили цілющу воду, набирали з собою і роз’їжджалися по домівках, близьких і далеких, несучи в собі силу животворного джерела перед жнивною порою на всі наступні будні і свята.

 У невеличкій селянській хаті-мазанці у центрі села Біївці народився і виріс відомий поет-шестидесятник, "витязь молодої української поезії" Василь Симоненко. Нині, дбайливо доглянуту земляками хату-музей поета, відвідують шанувальники його таланту і творчості, серед яких відомі українські письменники, поети, народні депутати, представники органів влади та громадськості, студентська та учнівська молодь.

На вшанування пам'яті поета-земляка 17 лютого 1973 року правлінням колгоспу імені 40-річчя Жовтня прийнято рішення про встановлення премії імені Василя Симоненка, першими лауреатами якої стали ланкова Віра Подорожня, майстер машинного доїння Ганна Вобла, механізатор Микола Симоненко.

У 2000 році Лубенською районною радою засновано літературну, пізніше літературно-мистецьку, премію імені Василя Симоненка, яка щорічно вручається переможцям в день народження поета, 8 січня, під час традиційного літературно-мистецького свята "Виростеш ти, сину".

За ініціативи земляків, приватних підприємців Тараненків, на початку літа 2005 року біля приміщення школи відкрито пам'ятник Василеві Симоненку.

Життя і творчість великого сина українського народу є невід'ємною сторінкою історії села, відомого нині в усьому світі. Вітер часу не остудив поетових творів. Вогнем любові до життя, до землі, до людей зоріють вони і сьогодні. І крізь роки линуть його вічно молоді слова:

Люди – прекрасні,

Земля – мов казка,

Кращого сонця ніде нема.

Натхненні цими життєстверджуючими рядками земляки Василя Симоненка наповнюють кожен день свого життя глибокою суттю.

 

 

ВИЩЕБУЛАТЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

        

         Вищебулатецька сільська рада, якій підпорядковані села Вищий Булатець, Нижній Булатець, Кононівка, Чуднівці, Малий В’язівок, знаходиться у північно-західній частині району за 11 кілометрів від Лубен. З 2010 року територіальну громаду  очолює Остапко Сергій Володимирович.

         Існує версія, що князь Ярема Вишневецький під час свого володарювання у XVІ столітті стоячий на цих землях хутір подарував польському пану Булатецькому. Пізніше розділив його між двома синами-близнюками, котрих люди розрізняли лише за зростом. Згодом хутори перетворилися на села, і назвали їх Вищий і Нижній Булатець.

         Перша історична згадка про Вищий Булатець датована 10 листопада  1600 року.  У 1658 – 1764 роках село належало Лубенській полковій сотні. В середині XVІІ століття на його околиці громада збудувала дерев’яну Михайлівську церкву, яка з часом була перенесена у центр. Тут з 1877-ого діяла церковно-парафіяльна школа.

         Згідно перепису 1910 року у Вищому Булатці 258 господарств, 876 десятин орної землі, 1435 жителів, основним заняттям яких було землеробство.

         Звістку про перемогу революції 1917 року в село приніс робітник Остапко П.І. Радянську владу проголошено у січні 1918-го. Першим головою комітету незаможних селян обрано неписьменного Монастирського М.Н., писарем – Толочія О.Д.

         У ході колективізації сільського господарства у 1929 році створено перші товариства спільного обробітку землі, які згодом об’єдналися в колгосп.

         Страшним випробуванням для селян стали 1932-1933 роки, коли люди помирали від голоду. Це про них нагадують пам’ятні хрести на сільських кладовищах.

         Болем наповнила серця булатчан звістка про початок війни 22 червня 1941 року. Більше сотні юнаків і дівчат вивезено до Німеччини. З гідністю пройшли жителі сільської ради дорогами Великої Вітчизняної. Майже 300 мужніх захисників не повернулись до своїх родин. Серед них і майор Халявицький Максим Михайлович, якому за організацію кругової оборони полку і виходу з оточення, проявлені при цьому мужність та відвагу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У наш час місцева школа та центральна вулиця села носять його ім’я.

         Тягар післявоєнної праці ліг на плечі жінок. Вони створили тваринницьку ферму і для виконання всіх сільськогосподарських робіт використовували худобу.

         З метою забезпечення сортовим матеріалом Лубенського та Лазірківського районів з 1945 року колгосп «Перше травня» спеціалізується на вирощенні насіння сільськогосподарських культур. У 1960-ому до нього приєднано сільськогосподарські підрозділи Нижнього Булатця, Кононівки, Чуднівців, Малого В’язівка, що стало поштовхом для активного розвитку виробництва та розбудови сіл.

         У 1982 році колгосп «Перше травня» очолив Олексій Іванович Дядечко. Під його умілим керівництвом господарство стало одним із кращих у районі та увійшло до числа «мільйонерів». Докорінно змінилося обличчя населених пунктів. Побудовано приміщення виробничих об’єктів, дитячого садка, шкіл, амбулаторії, магазинів, проведено центральне водопостачання, газифікацію. За вагомі успіхи у розвитку сільського господарства, соціальної інфраструктури О.І. Дядечку присвоєно почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України».

         Шанують земляки Сокола В.О., Гайдука С.О., Чабана Г.С. та Кочергу П.А. – учасників афганської війни, подій на Кубі та в Іраку.

         Гірким полином Чорнобиля крається душа 61 жителя сільської ради. Біль і розпач назавжди оселились у 19 родинах, годувальники яких відійшли за межу вічності.

         Нинішнє життя територіальної громади з кількістю 2348 осіб повниться глибоким змістом. Наймолодші розвиваються у двох дитячих садках; учні шкільного віку навчаються і виховуються у Вищебулатецькій  та Нижчебулатецькій загальноосвітніх школах під умілим наставництвом учителів, серед яких Заслужений учитель України Дядечко Ніна Гаврилівна. Здоров’ям  дорослих і юних громадян опікуються працівники чотирьох ФАПів, амбулаторії загальної практики-сімейної медицини. До послуг сільських жителів дві бібліотеки та три заклади клубного типу. Окрасою культурно-мистецьких заходів є виступи народного хорового колективу, духового оркестру на чолі з Несеном М.Г. та народного аматорського жіночого вокального ансамблю «Джерело», яким упродовж 30-ти років керує Макарова С.О.

         Є на кого рівнятися, є з кого брати приклад жителям сільської ради. Булатецька земля стала початком життя кандидата економічних наук Мищенка Є.А.; поета-перекладача, прозаїка, члена Національної спілки письменників України, лауреата премії імені В.Малика Кондратенка М.Д.; поета, лауреата літературно-мистецької премії імені В.Симоненка Кочерги М.І.; невтомних трударів, нагороджених орденом Трудового Червоного Прапора, Малярчик Г.К., Козеренка І.А., Волошка Б.Я.

         З далеких і близьких доріг  повертають булатчани до свого рідного гніздов’я, що як свічка в осінню темінь, світить їм дороговказом на тернистому шляху творення.  Долаючи перешкоди, вони уміло засівають  благодатний край зернами мудрості та любові. І ніщо не зупинить їх впевнену ходу на зустріч новому дню.

 

 

ВОВЧИЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

         На лівому березі швидкоплинної Сули, поміж луків і лісів, за 20 кілометрів від райцентру розташоване село Вовчик – центр сільської ради, якій підпорядковані Висачки, Вовча Долина та Кузубівка. Станом на 1 січня 2013 року тут проживає 1810 чоловік. Очолює громаду з 2006 року Ольга Михайлівна Козловська.

         На території Вовчика люди поселилися давно, про що свідчать виявлені знаряддя праці кам’яного віку: сокири, скребки, молотки із каменю, наконечники до списів мідно-бронзової доби та інше. З кінця І тисячоліття до нашої ери на цих землях живуть племена ранніх слов’ян.

         Село утворилось у XVІІ столітті між річкою Сулою, її притокою Сулицею та Висачківським соляним куполом. Першим його жителем був дід Хамула. Оточували поселення густі ліси, де водились вовки, переховувалися злодії, тому про мир і спокій селяни тільки мріяли. Після одного нападу чоловік, якому вдалося врятуватись, прибіг у село і злякано прокричав: «Вовки – чик», тобто там, де вовки, зарізано людину. Ця історія лягла в основу легенди про назву Вовчика.

         У 1658 році село входило до Лубенської сотні Лубенського полку; за Універсалом гетьмана Д. Многогрішного у 1670-ому передано у володіння Мгарського монастиря; з 1781-го належить Лубенському повіту Київського намісництва, з 1863-ого відноситься до Тишківської волості Лубенського повіту.

         У 1881 році у Вовчику побудовано Михайлівську церкву з дзвіницею, відкрито бібліотеку, школу грамоти для дівчат, церковне училище. Сільську раду та волосний комітет створено тут у квітні 1920-го; у 1923- ому село – центр адміністративного  Вовчицького району, а з 1931-го входить до Лубенського.

         В роки колективізації на території сіл організовано п’ять  колгоспів, згодом чотири у Вовчику об’єдналися в один імені Сталіна; у Висачках продовжував діяти «Шлях Леніна».

         Під час голодомору чорна хмара болю і страждань забрала життя 142 земляків. Проте їх кількість могла бути значно більшою, якби не героїзм членів правління вовчицького колгоспу на чолі з Сухомлином Ларіоном Івановичем. Виконавши два плани поставки зерна державі, всупереч наказу виконувати третій, було прийнято рішення роздати людям зерно на вироблений трудодень, за що районним судом винесено вирок – членів правління ув’язнити в таборах, а керівника розстріляти (згодом рішення замінили на 10-річне ув’язнення).

         Під час Великої Вітчизняної війни 199 юнаків та дівчат вивезено до Німеччини; на боротьбу з ворогом мобілізовано 567 жителів сільської ради, 384 з них не повернулися до рідних домівок, 91 активіста розстріляно в яру під Лубнами. Відступаючи з окупованої території, німці намагалися спалити Вовчик, та на заваді став 19-річний юнак із російського села Пічугіно Курганської області Павло Попов. Танк, керований ним, увірвався на палаючі околиці, серед німців зчинилася паніка, розпочався короткий бій, в ході якого радянського воїна було смертельно поранено. Похований герой у центрі села, одна з вулиць названа його ім’ям, бойовий танк ИС-2 встановлено поблизу музею. Пишаються вовчани і своїм мужнім земляком Мициком Василем Федоровичем, котрий удостоєний звання Героя Радянського Союзу.  Його ім’я увічнене в  назві місцевого навчального закладу.

         Натхненні подвигами своїх земляків, селяни наповнюють післявоєнні будні звитяжною працею. З ініціативи вчителя географії, справжнього патріота рідного краю Саєнка Івана Івановича створені перші експозиції історико-краєзнавчого музею, який з 1968 року носить звання «народного». В наш час районний краєзнавчий музей імені І.І.Саєнка – справжній центр культури і духовності.

         У липні 1957-го колгосп імені Сталіна перейменовано на імені Леніна. З  1966 по 2004 рік господарство очолював Калиниченко Михайло Григорович. За його мудрого керівництва значні зміни відбулися в сільськогосподарському виробництві, соціально-культурному розвитку села, його благоустрої. Діють хлібозавод, олійниця, лазня, кіностудія «Колос»; ваблять око новозбудовані приміщення школи, дитячого садка, амбулаторії, магазинів, контори колгоспу; близько 100 нових будинків та квартир заселили молоді сім’ї.

В 70-х роках між селами Висачки та Тишки відкрито кар’єр з видобування каменю та жорстви; в наш час тут озеро, що має статус геологічної пам’ятки природи «Висачківський кар’єр».

Держава високо оцінила трудові здобутки Калиниченка М.Г., його нагороджено орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора. За вагомий внесок у розвиток соціально-культурної сфери присвоєно звання Заслужений працівник культури УРСР.

Серед ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС і 52 жителі сільської ради, які з честю пройшли випробування Зоною; у горнилі афганської війни гартували бойовий дух Анатолій Лях, Михайло Свистун, Анатолій Трегуб.

         Далеко за межами вовчицького краю відомі талановиті земляки: народні артисти України Сергієнко П.Т. та  Кагарлицький А.Ф.; письменники Заплавний С.О. та  Шостак М.І.; кандидат економічних наук Заплавний О.Я., інші.

         Гордістю району є один із перших в Україні, відкритий у 1991 році, заклад нового типу –  Вовчицький сільський ліцей з профільним навчанням.

         Цікавим змістом повниться сьогодення будинку культури, де працюють творчі колективи «Чарівниця», «Бабусеньки», «Молодички». За підтримки сільської ради, спонсорів проходять яскраві видовищні заходи, які єднають людей, надихають на працю, на вершинні злети.

         Виграє різнобарв’ям талантів, врожаїться тужавим колоссям, повниться дзвінкоголосим щебетом вовчицька земля. Тут уклінно шанують минуле, натхненно творять сьогодення і з впевненістю дивляться у майбутнє.

 

 

 

 

ВОЙНИХІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

             Село Войниха – центр сільської ради з підпорядкованими населеними пунктами Куп’єваха, Піски, Тернівщина, розташованими поблизу районного центру. Станом на 1 січня 2013 року налічує 400 дворів, 1051 жителя. З 2006 року сільським головою обирається Сердюк Григорій Миколайович.

            Вперше Войниха згадується в Ігнатіївському літописі як місце, де 12 серпня 1107 року відбулася битва руських князів Святополка, Володимира, Олега, Святослава, Мстислава, В'ячеслава та Ярополка з половецькими ханами Боняком і Шаруканом.

            Достовірних даних про походження назви села немає. Очевидно, вона пов’язана з воєнними діями, що відбувалися на цьому місці. За Генеральним описом 1765-1769 років хутір в урочищі Войниха значиться в складі другої Лубенської сотні Лубенського полку; з 1781 – Лубенського повіту Київського намісництва; 1796 – Малоросії; 1802 – Лубенського повіту Полтавської губернії; а з 1926 – Солоницької сільської ради Лубенського району, де було 57 господарств і 261 житель.            

           У 30-х роках разом з усіма українцями войнихівці пережили страхіття голодомору, у 1941-1945 – нестерпний біль Великої Вітчизняної війни. У 1942 році фашистські окупанти розстріляли активістів Левченка О.В., Зінченка Д.А., Романа С. А.; 218 земляків загинули на полі бою. Мужнім фронтовикам Дейкалу П.Г., Куку В.С., П'ятикопу М.Е. присвоєно звання Героя Рядянського Союзу; брав участь у Параді Перемоги на Червоній Площі в 1945 році Дерикон Т.Т..

Натхненні подвигом відважних земляків жителі активно відбудовують зруйноване село. Зводять тваринницькі приміщення, тракторні бригади та інші господарські споруди.

На початку 70-их років розпочато забудову експериментального показового селища з  багатоповерховими будинками, приміщеннями школи, дитячого садка, амбулаторії, будинку культури, кафе, поштового відділення; здано в експлуатацію потужний молочно - товарний комплекс. У господарстві діє молодіжний загін у складі передовиків - комбайнерів Потапчука П.І., Ілюхи О.Г., Білого О.Д., Носенка Г.М., Диньки В.І., Кучерського В.В., Дерикона П.Г. та водіїв Лісного В.О., Пінчука А.О., Ляшенка М.І., Кулініча В.Г., Яковлєва М.Г..

           25 грудня 1980 року срібною медаллю ВДНГ СРСР та цінним подарунком відзначено майстра машинного доїння  колгоспу імені Жданова  Кук М.Ф.. У серпні 1981-ого володарями призу «Чаша достатку» за підсумками жнив у районі стали комбайнер Третяк І.П. і його помічник Калашник І.Ф.. Орденом Леніна й Орденом Дружби народів за високі надої молока нагороджена Бондаренко Л.Д..

З 1988 року у селі функціонує  ПТУ-53, директорами якого були Тарасенко О.М., Бондаренко С.І., Сухонос Л.Я., Полтавець В.Г., Броваренко М.Х., Рикова З.О. і зараз Трохименко А.М..

На території Пісок діє одне з найбільших промислових підприємств –  філія управління магістральних газопроводів «Київтрансгаз» ПАТ «Укртрансгаз».

Центром культурно-освітньої роботи є будинок культури, де працюють клуб «Надвечір’я», драматичний гурток, проводяться цікаві видовищні заходи.

У 2008 році в селі відкрито пам'ятні знаки на честь земляків, які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни та брали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Не забувають односельці і подвиг жителя села Піски Тараненка Юрія Івановича, котрий героїчно загинув на далекій афганській землі.

Мають глибокі коріння, самобутню історію та шанованих людей і інші населені пункти сільської ради.

Помітною постаттю в історії Тернівщини є Любов Олександрівна Яновська, котра упродовж 20-ти років тут проживала та вела активну просвітницьку діяльність. У 2012 році за фінансової підтримки голови СФГ «Діброва» Коваленка О.Ф. відкрито пам’ятний знак письменниці. З її ініціативи в селі почала діяти школа, випускниками якої у майбутньому стали науковці, військові, громадські та  культурні діячі: Герой Радянського Союзу Рибкін Андрій Григорович, найстаріший учасник бойових дій Шевченко Микола Григорович та два його сини-моряки Василь та Григорій, М’якота Олексій Сергійович, Коваленко Олексій Федорович, Лапушкін Василь Іванович, Кочубей Микола Миколайович, Калайтан Василь Лукич, інші.

Справжнім сподвижником та патріотом Лубенщини, ініціатором і організатором багатьох значущих для району справ  став уродженець Тернівщини Діденко Леонід Миколайович. В пам'ять про нього у 2013 році започатковано вручення перехідного Кубка кращій сільській громаді за вагомий внесок у розвиток культури.           

У центрі села Піски виблискує куполами пам'ятка архітектури початку ХІХ століття Свято-Успенська церква. На мальовничих піщанських краєвидах відзняті окремі епізоди відомої кінострічки «Весілля в Малинівці».

Життєдайна, глибока і повноводна криниця цього краю і сьогодні струменить радістю і щастям, достатком і благополуччям, здобутками і перемогами.

 

 

 

ДУХІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Над замріяним красенем Удаєм за 35 км від районного центру розташовані села Духове, Карпилівка та Гінці, об'єднані в Духівську сільську раду, що з 30 грудня 1962 року є складовою Лубенського району Полтавської області. Очолює територіальну громаду з 1998 року Далада Валентина Григорівна.

 Cело Духове бере свій початок з 1204 року, про що дізнаємося з археологічних досліджень, проведених тут археологами В.Г. Ляскоронським, Н.С.Макаренком, Ф.Б.Копиловим та І.І.Ляпушкіним.

Існує кілька версій походження назви села. За однією з них, вона походить від наявності трьох гарячих джерел, що витікали з Удаю, взимку ніколи не замерзали, а над ними клубами здіймалася пара. Вважалося, що то «дихають духи». Згідно іншої – в основу назви покладено слово душники (духи), які взимку місцеві рибалки ставили на Удаї для лову риби.

Першу письмову згадку про козацьке село Духове Лубенської сотні  Лубенського полку, де на той час проживало всього п’ять  сімей, зустрічаємо в матеріалах Генерального слідства про маєтності у 1729 році.

Населений пункт стрімко зростає у другій половині ХІХ століття і вже налічує 142 двори, 890 жителів, які займаються землеробством та видобуванням селітри із  буртів. Його окрасою є дерев'яна Успенська церква.

На початку ХХ століття (1906-1910 роки) в Духовому, Карпилівці та Гінцях  відкрито земські школи, навчатися в яких мали змогу лише діти заможних родин.

Важким випробуванням для селян стала перша світова війна. Чоловіків відправляли на фронт, на жіночі плечі лягав весь тягар селянської праці, а згодом надходили сумні звістки про загибель рідних та близьких.

Приудайські села не обійшли стороною і трагічні події громадянської війни. Їм довелося пережити німецько-австрійську окупацію, мародерство білогвардійців.

Радянську владу тут проголошено в січні 1918 року, а остаточно встановлено лише в грудні 1919-ого. Першим головою сільської ради було обрано Василя Никифоровича Мороза.

У 1929 році, підтримуючи розпочатий процес колективізації сільського господарства, створено товариства спільного обробітку землі, на базі яких пізніше організовано перші колгоспи, зокрема в селі Духове – «Злагода» на чолі з Виповським Олексієм Михайловичем.

На колгоспних полях працюють конфісковані у куркулів молотарки та сівалки, з'являється нова техніка. Так, у селі Гінці у 1932 році землю обробляє перший трактор «Фордзон», який вивів у поле Москаленко М.В.

Чорним крилом долі селян торкнулися роки страшного голодомору 1932-1933 років, жертвами якого стали 346 жителів.

У боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни загинули 109 громадян. Серед них мешканець села Карпилівка Рак Павло Миколайович – Герой Радянського Союзу, звання якому присвоєно посмертно 24 березня 1945 року. До фашистської Німеччини в період окупації насильно вивезено 130 мешканців сіл.

Та репресії і звірства не скорили селян, не вбили в їхніх душах надію на перемогу. У вересні 1943 року села вітали радянських воїнів –  визволителів, вдячність про подвиг яких закарбована в людських серцях.

Нелегким був повоєнний час, однак села почали поступово відбудовуватися. У 1948 році відкрито семирічну школу в селі Духове, у 1954 – фельдшерсько-акушерський пункт у Гінцях, у 1963 завершено електрифікацію сіл, швидкими темпами розвивається сільськогосподарське виробництво.

На території сільської ради з 1968 року успішно працює  колективне господарство зернового напрямку імені Ульянова, яке зробило вагомий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток населених пунктів: збудовано дороги з твердим покриттям, житлові будинки для колгоспників та вчителів, приміщення сільського клубу, дитячого садка, школи, яка носить ім'я Героя Радянського Союзу Павла Миколайовича Рака. З 1981 року колгосп (нині СТОВ «Удай-Агро») очолює Валерій Михайлович Трубніков.

Значну роль у житті сільської громади відіграють і селянсько-фермерські господарства, що діють у Карпилівці, − «Перлина» (Рудь С.В.), «Янтар» (Самійленко І.О.), СТОВ «Прометей» (Поцяпун Ю.В.).

У 2012 році ТОВ «Національний колорит» (директор А.А. Маркарян) введено в експлуатацію приміщення для утримання 12 тисяч свинопоголів'я.

Згадані керівники не стоять осторонь від вирішення нагальних проблем установ і організацій, що працюють на території сільської ради. За їх сприяння відкрито лікарську амбулаторію, відновлено роботу дитячого садка, здійснюються ремонти приміщень та наповнюється новим змістом життя закладів культури.  

З честю і гідністю пройшли через випробування жорстокої і неоголошеної війни в Афганістані жителі Гінців Шевченко Анатолій Михайлович та Карпилівки Коробка Василь Андрійович, вихідці із Духового Каптєлий Василь Павлович і Гунченко Володимир Михайлович.

Не обминуло громаду і страшне горе  Чорнобиля. На боротьбу з розбурханим монстром в «зону смерті» разом із тисячами лубенців стали 13 односельців. Благодатна приудайська  земля пригріла родину Алданових, яка, рятуючись від чорнобильської біди, поселилась у Духовому.

Що ж до яскравих особистостей краян, то серед них варто зупинитися на іменах справжніх «подвижників духу» Катерини Миколаївни Скаржинської, меценатки, фундаторки першого приватного краєзнавчого музею Лівобережної України,  та Григорія Степановича Кир’якова, який у 1871 році виявив первісну стоянку давніх людей епохи пізнього палеоліту на території села Гінці.  Вперше проведені розкопки у 1873 році Камінським Ф.І. та Феофілактовим К.М. Подальші дослідження проводились плеядою видатних учених Вернадським В. І., Щербаківським В. М., Левицьким І. Ф., Сергіним В. Я..  З 1992 року і по теперішній час експедицію очолює кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту Археології АН України Яковлева Л.А. У розкопках бере участь професор археології Сорбонського університету Франсуа Джінджан. Стоянку щороку відвідують багато туристів, серед них гості з Австрії, Японії, Бельгії, Швейцарії, Росії, Франції. У 2003 році відбулася міжнародна конференція, присвячена 130-річчю відкриття Гінцівської стоянки давніх людей. Це свідчить про великий інтерес до знахідок: кількох житлово-господарських комплексів, що складалися з житла, округлих господарських ям, сховищ діаметром півтора-два та глибиною до одного метра, заповнених кістками тварин, невеликих вогнищ і кострищ; близько 4700 виробів з кременю, у тому числі молот з рогу північного оленя, уламок бивня мамонта з нарізками, який вважають одним із варіантів календаря первісної людини.

Понад 50 зразків кісток викопної фауни з Гінців зберігаються у Полтавському краєзнавчому та музеях Москви і Санкт-Петербурга.

У першій половині ХІХ століття доля своєрідно пов’язала з Гінцями біографії видатних історичних постатей: кавалерист-дівиці, першої жінки-офіцера російської армії, Георгіївського кавалера Надії Андріївної Дурової та великого Кобзаря України Тараса Григоровича Шевченка.

Щедра духівська земля стала колискою життя видатних людей: академіка Кононенка Василя Андрійовича, льотчика-випробувача Оропая Івана Луковича, генерала Заїка Андрія Федоровича, полковника Журавля Олексія Івановича.

Віримо, що прийдешні і грядущі покоління земляків впишуть нові віхи в історію розвитку громади, примножуючи її багатство і славу.

 

 

ЖДАНІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

            Громаду села Ждани, розташованого в долині річки Сулиці за понад 30 км від райцентру, з 2010 року очолює Заліський Володимир Степанович.

Вірогідно, що назва населеного пункту походить від першого тутешнього поселенця на прізвище Ждан, яке пізніше в цих місцях стало дуже розповсюдженим.

Найдавніша писемна згадка про село датується 1666 роком, хоча на карті французького інженера Гійома Левасера де Боплана Ждани позначені, як великий населений пункт, уже на початку ХVІІ століття. Про нього свідчить також Універсал Лубенського полковника Максима Ілляшенка від 1687 року, за яким «обиватель Жданов ... пресвітер Роман Савицький одержав підтвердження на спадковий ліс межи Шеками і Ломаками…».

          Син Романа Савицького Василь у 1710 році добився від гетьмана Івана Скоропадського Універсала, яким підтверджувались його власницькі права на «купленый млин, свой вишняк, в том же селе Жданах на речке Сулице, о четырех колах стоячий». В цей час тут уже був шинок, населення займалось дігтярним промислом і працювало на плантаціях тютюну. Пізніше власниками села були обозна полкова вдова Улита Петровська, бунчукові товариші Максим Петровський та Григорій Савицький. За ревізією 1782 року лише поміщикам Савицьким належало у Жданах 459 кріпаків.

Після ліквідації полкового устрою територія належить до Лубенського повіту Київського намісництва, з 1796 – до Малоросії, а з 1802 –  до Лохвицького повіту Полтавської губернії. У 1859 налічує 264 двори, 1645 жителів, основну частину яких становили козаки. Збудовано Введенську церкву, два конезаводи.

На 1909 рік в Жданах 421 господарство, 2165 жителів. Діють громада селян власників та козацька, дві церковно-парафіяльні і школа грамоти.

З Жданами пов'язаний один із князівських родів Грузії – Орбеліані, найбільш знаний на Полтавщині їх нащадок Володимир, котрий і похований в селі.

Основними власниками землі, крім князів Орбеліані, були поміщики Савицькі, Петровські, Гуревичі, Омеляненки, Сахно-Устимовичі. Селяни працювали в їх економіях, де тривалість робочого дня була 12-14 годин влітку з поденною платою чоловікам 40 копійок, жінкам – 28, взимку – увесь світловий день з платою відповідно 21 і 16 копійок.

На хвилі революційного руху у 1905 році активісти Є.М. Шевченко, І.Д. Кравченко, Ф.М. Чобітько організували селянський виступ проти місцевих поміщиків. Палали скирти сіна, руйнувались стайні та інші господарські приміщення панських маєтків. Сутички між сільською біднотою і багатіями продовжились і у 1917-ому, коли відбувались знані події у Петрограді. 

На початку січня 1918 року встановлено радянську владу; створено ревком, який приступив до розподілу поміщицьких земель. У 1919-ому організовано червоноармійський загін під керівництвом І.С. Кириченка. Влітку 1920-ого обрано 20 депутатів сільської ради, яких очолив Каліберда Сергій Потапович, почав діяти комнезам.

Весною 1921 року через село зі своїм загоном пройшов відомий український повстанський ватажок Нестор Іванович Махно. Ось як це описує один із свідків: «Махновці швидким маршем прослідували через село Ждани біля 10-ти годин вечора в кількості 200 чоловік кінних і біля 15-ти тачанок та 10-ти кулеметів… При виїзді із села спросили дорогу на Снітин, куди і поїхали, взявши з собою одного провідника, запитували також дорогу на Хитці і Шеки».

У 30-их роках для спільного обробітку землі селяни об’єдналися в товариства. У 1927 утворено артіль «Незаможник», у 1933-ому – колгоспи «Шлях Леніна», імені Г.І. Петровського, імені 1-го Травня, імені Й.Е. Якіра. Підвищується культура землеробства, високі прибутки дають технічні культури, зокрема тютюн, якого по 50-55 центнерів з гектара вирощують ланки Софії Покидько та Євдокії Литвиненко. Працівники колгоспу імені Петровського беруть участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Поряд з виробництвом розвивається і село. У 1936-1938 роках збудовано клуб, гордістю якого був духовий оркестр, відкрито фельдшерсько-акушерський пункт і пологовий будинок, почали діяти поштове відділення та ощадна каса, семирічна, а згодом і середня школа.

Не оминув селянських хат і людських доль у 1932-1933 роках і голод, коли за неповними даними  загинули мученицькою смертю 247 осіб.

У вересні 1941-ого село і його округа стали ареною запеклих боїв військ Південно-Західного фронту, оточених гітлерівцями за 4 кілометри на північний захід від села, в урочищі Шумейкове. Радянським воїнам, котрі виривалися з оточення, надавали допомогу у навколишніх селах, в тому числі і у Жданах, де їх переховували і лікували. У селі розміщувався штаб 487-го стрілецького полку, бойовий прапор якого у 1962 році колгоспниця Галич Тетяна знайшла на своєму подвір'ї. Нині реліквія зберігається в музеї Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років у Москві, а нагадує про неї встановлений у центрі села пам'ятний знак. Сім’я Кабара М.П. підібрала і вилікувала тяжко пораненого бійця, осетина за національністю Габуєва, котрий після одужання перейшов лінію фронту і брав участь у подальших бойових діях. У 1962 році врятований жданівчанами воїн приїжджав до села, щоб ще раз подякувати своїм рятувальникам. Зі зброєю в руках захищали Батьківщину 324 жданівці, з них 203 не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної. У селі діяла підпільна група з 15-ти чоловік на чолі з І.І. Пономаренком. До Німеччини на примусові роботи вивезено 194 жителі. Після закінчення війни у 1945 році в Жданах і на його околицях виявлено одиночні та кілька братських могил, останки близько 60 воїнів з яких перезахоронені в одну серед села.

Сільські жителі приступили до налагодження розміреного і спокійного життя. На довоєнний рівень виведено посіви зернових і технічних культур, відбудовуються тваринницькі приміщення. У лютому 1950-ого чотири існуючі господарства об'єдналися в один імені Леніна, який з 1965-ого перейменований у "Заповіт Леніна". Споруджуються автогараж, майстерня по ремонту сільськогосподарської техніки, кормокухня, місцева електростанція. За високі досягнення і ударну працю групу колгоспників відзначено урядовими нагородами. Ланкова Уляна Галич удостоєна ордена Леніна, ордена "Знак Пошани" – ланкові Тетяна Киричко та Ольга Дружинець, працівники свинотоварної ферми Явдоха Литвиненко та Катерина Кожома.

Не залишилась поза увагою тодішнього керівника господарства Победри Петра Фоковича і соціальна сфера. Споруджено будинок культури на 400 місць, де час від часу збираються учасники самодіяльного народного хорового колективу «Явір», добудовано приміщення школи, прокладено газопровід, водогін та тверде покриття на сільських вулицях.

З 4 січня 1965 року Ждани з Лохвицького переведено до складу Лубенського району Полтавської області.

Односельці гордяться своїми земляками, які не стояли осторонь від бурхливих подій в далекому Афганістані, на Чорнобильській АЕС. Вихідцями із села, які рознесли славу про нього по світу в різні часи є партійний та державний діяч, голова Верховного Суду РСФСР Булат І.Л., бригадний комісар, начальник кафедри військово-політичної академії ім. Толмачова Булат П.Л., заслужена артистка УРСР Комарецька Л.В., лікар, міністр охорони здоров'я Республіки Білорусь Постоялко Л.А., поет Василь Пономаренко.

          Давно вже немає тих, хто заснував село, багатьох з тих, хто ростив на цій землі дітей і хліб, захищав її від ворогів, але нині сущі і грядущі покоління жданівчан продовжують дідівські традиції берегти і любити землю-годувальницю.

 

 

ЗАСУЛЬСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Засулля – центр сільської ради, якій з 13 березня 1987 року за рішенням Полтавської обласної ради підпорядковане село Солониця, розташоване на лівому березі річки Сула неподалік від міста Лубни. На межі цих населених пунктів знаходиться залізнична станція «Солоницька».

Очевидно, що назву території за Сулою і дала річка, відома ще за часів стародавніх слов’ян. Вперше село згадується в історичних джерелах XVII століття. Саме тоді на його теренах поселився Пилип Плис, іменем якого й досі називається частина Засулля.

Назва Солониці походить від прилеглої до неї однойменної річки з солонуватим присмаком води та ґрунтами - солончаками.

 На цій землі у 1596 році відбувся останній бій повстанців під проводом Северина Наливайка з польським військом гетьмана Жолкевського, що увійшов в історію під назвою «Солоницька трагедія». Постійного поселення на місці битви тоді ще не існувало. Тільки на початку XVIIІ століття тут виник  хутір Солониця, заснований козацькими родами Сахнів, Ляшенків, Погребняків, Якименків.

         З середини XVIIІ століття власником сіл Засулля і Солониця став онук гетьмана Данила Апостола лубенський полковий обозний Іван Кулябка.

У цей час частина земель перейшла у власність Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, про що свідчить «Жалувана грамота монастиреві імператриці Єлизавети Петрівни».

У 1781 році села увійшли до складу Лубенського повіту Київського намісництва, потім до Малоросійської губернії (1796), а з 1802-ого – до Полтавської.

Виконуючи доручення Київської комісії з розгляду древніх актів, у 1845 році місця, пов’язані з ім’ям Наливайка, відвідав Тарас Григорович Шевченко.

За переписом 1859 року Засулля налічувало 150 дворів, 1072 жителі;  Солониця – відповідно 140 і 941. На території сіл діють Андріївська церква,  бібліотека, повітове училище; тричі на рік проходять ярмарки.

         У 1901 році з введеням в експлуатацію залізничної гілки «Київ-Полтава»  через станцію «Солоницька» розпочався регулярний рух поїздів, що пожвавило неквапливий ритм сільського життя.

         Радянську владу проголошено у січні 1918 року, остаточно встановлено на початку 1920-го. Першими головами Засульської та Солоницької сільських рад обрано Ф.А. Якимця і Д.М.Стадніченка.

У цей же період під керівництвом відомого вченого А. Є. Зайкевича, який з 1915 року проживав у родовому маєтку в Солониці, створено показове дослідне насіннєве господарство.

У 1927-1928 роках селяни об’єдналися у ТСОЗи, на базі яких згодом засновано колективні господарства «Зірка» у Засуллі на чолі з Я.А. Запорожцем та імені Косіора в Солониці під головуванням С.М. Миколенка.

Одним із перших, хто розповів світові жахливу правду про голодомор 1932-1933 років, став уродженець Солониці, видатний письменник української діаспори Василь Барка (В.К. Очерет). Його роман «Жовтий князь» побудований на реальних подіях і явищах, свідком яких він був у 1933 році у рідному селі.

Жах пережитої трагедії не зміг перекреслити людське бажання будувати нове життя. З оптимізмом працювали селяни на полях і фермах, добиваючись вагомих результатів. У 1937 році колгосп «Зірка» зібрав рекордний урожай камфорної базиліки. На ВДНГ СРСР господарству присуджено другу премію, вручено срібну медаль та мотоцикл «ІЖ», а ланкову В. Корніяченко нагороджено медаллю «За трудову доблесть».      

У передвоєнний рік засульська «Зірка» вже була «мільйонером». У селі діяли середня школа, дитячі ясла, бібліотека, пологовий будинок, амбулаторія, радіовузол. Розвивався та міцнів і солоницький колгосп імені Косіора, перейменований в імені XVIIІ партз'їзду.

Мирну працю селян перервала Велика Вітчизняна війна. За час окупації до Німеччини на каторжні роботи вивезено 260 юнаків і дівчат. Розстріляно 29 засульчан, серед яких голова сільської ради Ф.Г. Журавльов та секретар комсомольської організації Є. Горбач (Костенюк). У Солониці страчено 25 мирних жителів разом з головами колгоспу С.М. Миколенком та сільської ради І.В. Криворотьком. На східній околиці Засулля фашисти скарали на смерть понад 4 тисячі євреїв, де на місці страшної трагедії зведений  пам’ятник жертвам голокосту. На фронтах війни полягли понад 330 земляків, на честь яких у 1967 році встановлено монумент Вічної Слави. За виявлені мужність і героїзм звання Героя Радянського Союзу присвоєно жителю Солониці Дейкалу Петру Григоровичу.

         У післявоєнні роки села поступово відроджуються. У 1950 році засульський та солоницький колгоспи об'єднуються в один імені Жданова на чолі з І.Л. Кочубеєм, сільські ради – в Солоницьку, головою якої обрано В.П. Шумейка.

У 1960 році  господарство очолив Г.А. Олійник, під його керівництвом воно стає лідером серед аграрних підприємств області. Естафету ефективного господарювання гідно продовжили М.М. Нікітенко та М.Х. Броваренко. Хлібороби досягають високих  показників у сільськогосподарському виробництві, за що відзначаються урядовими нагородами. Серед них ланкова  Ніна Павлівна Мороз, котра за зібраний урожай цукрових буряків 650 ц/га 25 грудня 1977 року удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Відповідно до рішення Лубенської районної ради їй присвоєно звання «Почесний громадянин Лубенщини».

Стрімко розвиваються промисловість і соціальна сфера, вводяться в експлуатацію комбікормовий, насіннєобробний, коноплевий і завод залізо-бетонних конструкцій; працюють ПМК-4, філії «Райавтодор» та «ДЕД–640», побудовано багатоповерхові будинки, дитячий садок, магазини.

1 вересня 1992 року відкрито нове приміщення Засульської школи (нині гімназія), де навчається більше 400 учнів.

З нагоди 405-ої річниці «Солоницької трагедії» поблизу села Засулля

6 червня 2001 року встановлено пам’ятний знак на честь останньої битви війська Северина Наливайка.

Про участь 182 земляків у ліквідації аварії на ЧАЕС нагадує  пам’ятник, відкритий у  квітні 2011 року.

Засульська земля з давніх-давен славиться своїми величними у праці і натхненними у творчості людьми. Вона дала світові відомого кобзаря Є.О. Адамцевича, професора П.П.Охріменка, журналіста М.Г. Миронця, актора А.І. Лозовського, академіка, заслуженого діяча науки і техніки України Л.Г.Руденка. Далеко за межами краю відомі народні аматорські колективи Солоницького клубу (завідувач І.І.Кириченко) –  духовий оркестр та створений  у 1973 році фольклорний колектив за участю членів ланки буряководів і більш відомий під назвою хор-ланка Героя Соціалістичної Праці Н.П. Мороз.

Нові покоління засульчан і сьогодні бережуть славні традиції земляків, наполегливо працюють, гідно долаючи перешкоди, радіють здобуткам, з впевненістю і вірою дивляться у майбутнє.

 

 

ІСКОВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Ісківці, розташовані на відстані 25 кілометрів від міста Лубни – центр сільської ради, до складу якої входить і село Пулинці. Очільником територіальної громади з 1994 року обирається Романюта Микола Васильович.

Вперше село згадується у 1602 році, в реєстрі населених пунктів, що належали князям Вишневецьким. Засновником його легенди і перекази називають лицаря-запорожця Юська, якому вдалося вирватися з тяжкої турецької неволі і оселитися на берегах тихоплинного Сліпороду.

Світ же дізнався про Ісківці завдяки топографічній карті Гійома Левасера де Боплана, вміщеній в його унікальній праці «Опис України», що видана у Франції в 1650 році.

         Село у ХІХ столітті – одне з небагатьох в Україні, населення, побут, традиції і звичаї якого детально описані етнографами, фольклористами, краєзнавцями та істориками Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, Матвієм Номисом, Василем Милорадовичем і Олександром Лазаревським. Не залишилося воно поза увагою відомих українських письменників Євгена Гребінки, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка.

Великий Кобзар приїздив сюди до свого товариша, відомого поета і етнографа Афанасьєва-Чужбинського, у 1843, 1845, 1846 роках. У1959-ому в центрі села встановлено погруддя Т.Г. Шевченку, а з 1966 року народним пам’ятником світлій та щирій дружбі Чужбинського та Шевченка стала відновлена «Тарасова криниця», з якої поет полюбляв пити воду, і, де тепер кожного року в останню неділю травня відбувається літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій».

Іменем О.Афанасьєва-Чужбинського названа в селі вулиця, на приміщенні будинку культури  облаштовано меморіальну дошку на його честь. Про життя і творчість видатного земляка розповідають експозиції краєзнавчого музею.

         Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття славилися Ісківці також своїми гамірними ярмарками, що відбувалися двічі на рік. У селі виготовляли цеглу-сирець, працювала артіль малярів, яку очолював ще з дореволюційних часів і аж до 70-х років ХХ століття, чудовий фахівець своєї справи Іван Михайлович Бендрик.

         Радянську владу в Ісківцях встановлено в січні 1918 року, однак протрималася вона недовго, бо вже за кілька тижнів село опинилося у вирі громадянської війни.

         У квітні 1920-ого утворено Юсківецьку сільську раду, до якої обрано 25 осіб.

         У складі Лубенської округи Ісківці з 1923 року.

В середині 20-х років у селі відкрито школу-семирічку, яку в 1936-ому реорганізовано в середню.

          З весни 1929 року почали працювати перші товариства спільного обробітку землі та сільська артіль «Червоний господар», а вже на початку 1931-го організовано 7 артілей, до яких вступили майже всі жителі села.

         У 1930-1931 роках в Ісковецькому сільбуді працювали курси трактористів, на яких готували спеціалістів для Лубенської та Лазірківської МТС.

         Подальший розвиток села зупинився у жахливі 1932-1933 роки, що забрали життя майже 200 односельців.

         Наближалася Велика Вітчизняна війна. У 1941 році з колгоспів до армії було забрано спеціально вирощених і підготовлених коней із збруєю та возами-тачанками. У квітні 1942-ого на околицях села з’явилася група радянських десантників, якою було знищено більше двадцяти фашистів та запроданців-поліцаїв. Гітлерівці намагалися захопити сміливців, але їм неодноразово вдавалося вириватися з оточення. З того часу і називають водосховище біля села Пулинці озером Десантників. Мужньо захищали ісківчани  Батьківщину на фронтах війни, з вогненних шляхів якої 195 не повернулися до рідного дому.

Після визволення у вересні 1943 року радянськими військами розорене війною село приступило до відбудови. Відновили роботу школа, ветлікарня, ощадкаса, пошта, сільпо. У 1947 році в приміщенні земської і приходської шкіл відкрито дитячий будинок для дітей-сиріт загиблих  фронтовиків на чолі з Антоном Павловичем Солонухою.

У 1950 році чотири ісківські господарства об’єднано в одне імені Т.Г.Шевченка під керівництвом Івана Свиридовича Наталенка, до якого у 1953-ому приєднано пулинський «Добробут». Головою колгоспу обрано Івана Романовича Донця, а сільської ради –  Михайла Олександровича Молотова.

Зоряним часом, що змінив обличчя села, стали 70-80-і роки ХХ століття, коли колективне господарство очолив умілий організатор Іван Іванович Ручка. Виросла нова вулиця добротних житлових будинків для колгоспників, прокладено водогін, заасфальтовано центральні вулиці,  проведено  газифікацію сільських помешкань. Окрасою Ісковець стали перші двоповерхівки, зведені у 1982 році, адміністративний будинок колгоспу, торговельний комплекс та дитячий садок. У 1993-ому введено в дію нове приміщення середньої школи, на фасаді якої встановлено меморіальну дошку на честь І.І. Ручки.

Нині сільські землі обробляють філія ТОВ «Баришівська зернова компанія» (Писанка М.В.), фермерське господарство «Вітас і К» (Кузьменко В.І.), селянсько-фермерські господарства: «Добробут» (Денисенко Р.Г.), «Світлана» (Кіяшко Б.Г.), «Віола» (Бродко В.Ю.), «Терпай-Агро» (Терпай М.М.).

З 1993 року в Ісківцях діє лікувальний центр, оснащений найсучаснішою діагностичною апаратурою. Очолює його висококваліфікований фахівець лікар-терапевт В.М. Шумейко.

Багато відомих людей народились у цьому краї. Серед них Герой Соціалістичної Праці залізничник Є.Н. Федорченко, доктор історичних наук  О.І. Кіян, кандидат технічних наук В.І.Клименко, літератори М.В. Костенко, О.І. Рось, М.І. Галіченко та інші.

Добре знаний за межами району народний фольклорний ансамбль «Горлиця» під керівництвом  В.П. Галіченко, в репертуарі якого є чимало пісень, створених самодіяльним композитором С.М. Козачковим на слова місцевих авторів.

Взірцем для молоді назавжди залишиться подвиг земляка старшого лейтенанта Володимира Ластовецького, котрий поліг смертю хоробрих на полі бою на чужій афганській землі. Свій вклад у приборкання ядерної стихії на Чорнобильській АЕС внесли 25 жителів сіл Ісківці та Пулинці, де кожен знає їх імена.

Історія сільської ради є невід’ємною часткою історії нашого краю і нашої держави. Віриться, що і наступні її сторінки будуть не менш успішними, цікавими та вагомими.

 

КАЛАЙДИНЦІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Калайдинці – центр сільської ради, якій підпорядковані населені пункти Клепачі, Халепці, Лушники та Хитці. Більше п’ятнадцяти років раду очолює Ґава Василь Олексійович.

Розташоване село в північній частині району на місцевості, посередині якої проходить яр – висохле русло давньої ріки Лиман.

Походження назви села пояснюють кілька версій. За однією – від імені воєводи Калайди, за іншою – слово «калайдинці» має татарське коріння. 

Найдавніша письмова згадка про Калайдинці датується 1676 роком. У другій половині XVII століття Універсалом гетьмана І.Мазепи село передане знатному козакові Лубенського полку Леонтію Верховському, з березня 1709-ого знаходиться у володінні Петра Кулябки, згодом – Павла Кулябки.

У 1781 році Калайдинці з населенням 557 осіб включене до Лубенського повіту Київського намісництва.

За переписом 1859-ого тут 197 дворів, 1163 жителі, основну частину яких становили козаки. Найбільша землевласниця у середині ХІХ століття на цій території – поміщиця на прізвище Воєводська.

Селяни займаються землеробством, садівництвом, деревообробкою, теслярством, бондарством, чоботарством, ковальством, ткацтвом.

Краєм «садів і криниць» назвав Калайдинці відомий етнограф Василь Милорадович. Великі сади росли в поміщицьких маєтках, при церкві, менші – біля кожної оселі. За свідченнями старожилів, у 50-их роках ХІХ століття торговці з Курська і Кременчука закупили в Калайдинцях і Клепачах яблука на суму майже 4000 карбованців сріблом. Тільки у 1841 році було постачено до Москви й Петербурга 50 возів добірних десертних яблук. Крім того, селяни відправляли до Росії і сухі фрукти.

Навколишні ліси давали можливість жителям сіл займатися деревообробними промислами. Вироби з дерева (вози, колеса, осі, дуги, ярма, борони, сани) виготовляли більше 500 кустарів.

Радянську владу на цій території встановлено у січні 1918 року. У Калайдинцях налічувалося на той час 381 господарство і 1940 жителів.

У 30-их роках в селі розпочалася колективізація і першими до артілі імені 13-річчя Робітничо-селянської Червоної Армії вступили Терентій Даниленко, Захарій Беркал, Дорош Іващенко.

Навесні 1932 року села охопив голодомор. Точних відомостей про кількість померлих немає. За приблизними даними в Калайдинцях голод забрав життя 145 осіб, Хитцях –  846, Халепцях –  372, Клепачах –  48, Лушниках –  20.

У передвоєнний період активно розвивається сільське господарство. Під керівництвом здібного організатора Тищенка Семена Кузьмича село і колгосп міцніють: відкрито клуб, дитячий садок, пошту, радіовузол; збудовано великі тваринницькі приміщення, млин; придбано комбайн «Сталінець», трактори «Універал» і «ЧМЗ», дві машини-полуторки. Досягнень у виробництві добиваються свинарки Мисник Марія Василівна, Костюк Євдокія Панасівна, ланкові Хом’як Марія Степанівна, Мисник Марина Володимирівна, яка у 1935 році стала делегатом з’їзду колгоспників.

Та мирний розвиток громади перервала Велика Вітчизняна війна. За час окупації вивезено до Німеччини 274 жителі. Андреєв І.П., Синенко Д.Д., Мисник І.М. загинули на чужині. З полів війни до рідної домівки не повернулися 483 односельці. На території сільської ради у вересні 1941 року полягли 60 радянських воїнів, з них відомі лише імена генерал-майора               Ф.Д. Рубцова,  А.О. Олександровича, Т. Ходжаєва, решта 57 –  невідомі, їх тіла покояться у братських могилах.

Після визволення від німецьких окупантів головою колгоспу імені 13-річчя РСЧА (пізніше імені М.С. Хрущова) став Курило Тарас Кирилович. З 1953 року на чолі господарства Мисник Андрій Антонович. Села відбудовуються, розвиваються виробництво та соціальна сфера. Створено тракторну бригаду, автогараж; придбано 19 тракторів, 11 комбайнів, 3 силосозбиральних машини, 13 вантажних та 2 легкових автомобілі; відкрито дільничну лікарню, зведено будинок культури.

У 1972 році калайдинцівське господарство об'єднано з новаківським «Зорею». Головою обрано Сунка Віктора Вікторовича, за умілого керівництва якого значно зросли грошові прибутки колгоспу, що дало можливість забезпечити реконструкцію цегельного заводу, будівництво чотирирядних корівників, кормового цеху та інше.

З 1982 року колгосп реорганізовано у два господарства: у Новаках «Зоря» (Сунко В.В.), у Калайдинцях «Більшовик» (Китайгора О.І.). У селах з’являються нові вулиці, облаштовуються дороги з твердим покриттям, здійснюється газифікація, вводяться в експлуатацію магазини, швейна майстерня, хутряний цех, зерносклад, зерносушарка, ангар для зберігання та ремонту техніки.

 19 грудня 2001 року за участю Президента України Леоніда Кучми відкрито нове приміщення Калайдинцівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів імені генерал-майора Ф.Д. Рубцова. Вабить око калинова алея, закладена громадою до Дня Перемоги.

Але ніщо не зрівняється з людьми, які прославляють цей край. Серед відомих земляків кандидат педагогічних наук, член Національної спілки письменників України Неживий О.І.; майстер спорту міжнародного класу із жіночого футболу, володарка Золотого бутса, нині жителька Росії, Босікова Н.Т.; доктор філософських наук, ведуча мистецьких програм Національної радіокомпанії України Шаварська Н.Г.; доцент Київського Національного університету імені Т.Г. Шевченка Рудь М.О.; заслужений учитель України Дядечко Н.Г. та інші.

Мудрі та працьовиті тутешні люди люблять свою малу батьківщину, шанують історію, наполегливо творять сьогодення.

 

 

 

ЛИТВЯКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

На лівому березі Сули, що несе свої води до сивого Дніпра, за понад
25 км. від райцентру розкинулися села Литвяки, Жовтневе і Червоні Пологи, об’єднані в Литвяківську сільську раду. Довгий час громаду очолювала Ніна Олексіївна Сабадаш. З 2006 року – Валерій Миколайович Ночовний.

Засноване вільнолюбивими втікачами з Правобережної України, яка знаходилася під владою Литви (саме від цього походить назва населеного пункту), поселення, що входило до складу Снітинської сотні Лубенського козацького полку, за історичними джерелами у 1689 році Гетьман Мазепа віддав на ранг полковнику Івану Новицькому. Чисельність поселенців швидко збільшувалася за рахунок козацьких родин Заїк, Терців, Передеріїв, Сабадашів, Левченків, Лисівненків та інших, котрих приваблювала земля, прихована від лиходіїв ярами, байраками, болотами та лісами.

У 1781 році село мало 212 хат і належало до Лубенського повіту Київського намісництва. Власниками були нащадки полковника – бунчукові товариші Андрій, Дмитро та Данило Новицькі, капітан Іван Новицький та сім’я генерал-майора Хорвата. У 1796 році генералом тут збудовано дерев’яну Покрово-Миколаївську церкву, про священників  якої С. Андрієвського, О. Андрієвського, І. Зубковського, Л. Яновського пам’ятають досі. На вигоні біля річки Гнилиці, що протікала поруч із селом, у 1893 році побудовано приміщення лікарні на 25 ліжок та житло для її працівників. Довгий час у цьому закладі працював відомий лікар Василь Васильович Вікулов.

На початку ХХ століття чисельність жителів у Литвяках зросла до 2280 осіб, котрі об’єднані у 8 громад – козацьку, державних та дворових селян і п’ять селян-власників. Основним заняттям у селі на той час був обробіток землі. Працювали паровий млин, просорушка, селянський банк, початкова школа, де навчалися 25-30 хлопчиків. Функціонувала також церковно-приходська школа для дівчаток. У 1911-ому земством побудовано приміщення школи на 4 класних кімнати, де вже разом навчалися близько 80 дітей. Першими вчителями були А.П. Горбоконь, О.Д. Хало та М.Д. Хало.

З 1876 по 1911 рік у Литвяках проживав відомий етнограф і фольклорист Василь Петрович Милорадович, який працював мировим суддею в Лубнах. На вигоні біля Сули він збудував два великих будинки, конюшні та інші господарські споруди, які пізніше продані з торгів сільським жителям. Один будинок видатного українця зберігся до цього часу.

В.П. Милорадович збирав народні пісні та розповіді про старовину, малював і детально описав побут, традиції та звичаї селян у фундаментальному дослідженні «Житие-бытие лубенского крестьянина», книгах «Лесная Лубенщина», «Степная Лубенщина», «Средняя Лубенщина».

Зі встановленням Радянської влади в селі утворено ревком, який очолив Терець Г.Г., сільську міліцію, на сходах громади обрано комісії, що ділили землі та майно багатіїв. У 1920 році створено сільську раду.

У будинках Милорадовича відкрито хату-читальню, а колишньої церковної школи – колбуд. Завідували ними Момот І. та Пандаєвський І.П.

На цей період припадає створення товариств спільного обробітку землі «Промінь», «Рілля» та «Колос» з керівниками Лаптієм Ю.І., Галичем К.С., Тесленком Д.І.

Під час колективізації у 30-х роках литвяківські господарства об’єдналися у два колгоспи: «Червоний лан» (голова Заїка Г.С.) та імені Шевченка (Мартищенко С.В.), згодом в один – «Червоний лан». Хутори «Потивцева», «Церковного» та «Копанки» утворили село Жовтневе з колгоспом «Перше травня» (І.Гнатик).

За переписом 1926 року населені пункти входять до складу Вовчицького району Лубенського округу.

Великим потрясінням для селян були страшні події у 1932-1933 роках, коли жертвами штучного голодомору стали більше двох сотень жителів.

Важкі випробування принесла Велика Вітчизняна війна у 1941-1945 роках. На примусові роботи до Німеччини окупантами вивезено 159 жителів сільської ради. Смертю хоробрих, захищаючи Батьківщину, полягли 253 воїни. Прикладом відваги і мужності для наступних поколінь є захисник Брестської фортеці Яків Іванович Коломієць. Навіть нелюдські умови фашистського концтабору, куди він потрапив після тяжкого поранення, не змогли зламати силу духу і волю до перемоги. Він очолив, створену разом із німецькими і норвезькими антифашистами, підпільну організацію в’язнів-патріотів «Смерть фашизму» і був активним учасником Руху Опору.

У повоєнні роки село пробуджується до нового життя. Працює перетворена у десятирічку школа, з’являється будинок культури, дитячий садок, зміцнюється матеріально-технічна база лікарні, будуються шляхи з твердим покриттям. Значний вклад у розбудову села та господарства вніс тодішній голова колгоспу «Червоний лан» Курило Михайло Сергійович.

На території сільської ради нині працюють сім сільгоспформувань, з яких найбільше –  філія ТОВ «Полтава-2007» під керівництвом Г.А. Мочоного; п’ять приватних підприємців, об’єкти соціально-культурного та побутового призначення. 

Не обійшла село звістка про події в Афганістані. Полум’ям афганської війни обпалені односельці Олексій Іванович Чигрин та Микола Михайлович Медвєдєв.

На боротьбу з невидимим ворогом під час аварії на Чорнобильській АЕС стали 24 сільські жителі, п’ятьох уже немає серед живих.

З глибокою шаною і вдячністю згадують у селі земляків Сидоренка Олександра Леонідовича – Заслуженого працівника освіти України, професора, члена-кореспондента Академії педагогічних наук України, Почесного громадянина Лубенського району; Малярець Людмилу Михайлівну – професора Харківського Національного економічного університету та Головко Оксану Олександрівну – журналістку, кореспондентку газети «Голос України».

Хочеться вірити, що наступні покоління литвяківців примножать багатство і славу рідної громади.

 

 

МАЦКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

         На південь від міста Лубни на правому березі річки Сула розташовані мальовничі села Мацківці та Мацкова Лучка, об’єднані у Мацківську сільську раду, яку з 2010 року очолює Дзюба Микола Антонович.

         На цих землях люди поселились дуже давно. Археологи виявили тут два поселення мідно-бронзової доби (ІІІ-І тис. до н.е.), неолітичне поселення (VІ-ІІІ тис. до н.е.), ранньослов’янське поселення Черняхівської культури (ІІ-V ст. н.е.), а також рештки слов’янського поселення – городище, яке в часи Київської Русі (XІ-XІІІ ст.) відносилося до міст-фортець Посульської оборонної лінії і мало назву «Слєпород». У наш час дана пам’ятка національного значення занесена до Державного реєстру.

         Точних відомостей про заснування села Мацківці не збереглося. Краєзнавці вважають, що воно виникло в першій половині XVІІ століття, а назву отримало від переселенця Мацака з Білорусії. За переписом 1740 року Мацківці – козацьке село Лукімської сотні Лубенського полку, а з 1781-ого – у складі Хорольського повіту Київського намісництва.

         Мацківчани були чудовими майстрами – будували житло, комори, клуні, млини; займалися землеробством, рибальством, полюванням та бортництвом.

         Перша церковно-приходська школа з’явилась тут у 1876 році, у 1913-1914-их земством збудовано нове приміщення уже початкової, в якій учителем працювала К.І. Семенюта.

         Мацківська сільська рада утворена у квітні 1920 року, її головою обрано Д.Богдана, а першими депутатами стали жінки Я.Кривохижа, М.Головань, П.Похвала, Є.Карпець.

         Об’єднуючим ядром cтвореного у селі Мацківці  колгоспу «Згода» на чолі з І.Н.Кривченком стало товариство спільного обробітку землі, яке діяло з 1928 року. У 1931 році в новоутворене господарство влилися ще три діючі колгоспи «Більшовик», «Серп і молот», «Перше травня». У селі Мацкова Лучка з серпня 1932-ого працював промколгосп, що спеціалізувався на виготовленні кошиків та товарів народного побуту з лози.

         Болем і скорботою відгукнулись в серцях мацківчан роки Голодомору, які забрали життя 470 односельців.

         Мирне життя громади обірвала Велика Вітчизняна війна. Під час окупації фашисти розстріляли 29 селян, на каторжні роботи до Німеччини вивезли 129 юнаків і дівчат, з яких 47 загинули в неволі. Мужньо боронили рідну землю від ворога на фронтах війни 300 земляків, 181 з них ціною життя повернули нашій планеті квіти і сонце.

         У 1950 році на базі 3-х колгоспів утворено потужне господарство «Шлях до комунізму». Його очолив С.І.Ілик. За вагомі досягнення у праці колектив колгоспу неодноразово заносився на районну Дошку пошани.

         Яскравою сторінкою в житті мацківського краю став 1966 рік, коли казкові краєвиди, тихоплинна річка Сула, дерев’яний млин на горі знайшли своє відображення в кадрах кінофільму «Весілля в Малинівці», що знімався тут Ленінградською кіностудією.

         З 1967 по 1979 рік колгосп «Шлях до комунізму» працював під головуванням мудрого ініціативного Івана Андрійовича Сластьоненка. Господарство було одним з кращих в районі і входило до числа «мільйонерів». Зведено нові приміщення ФАПу, школи, адмінбудинку,  двоповерхових житлових будівель. Серед тих, хто відзначався сумлінням, одержали визнання держави, доярка Г.Я.Пазенко – кавалер орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора, Знаку Пошани; ланкова М.П.Плішенко, нагороджена орденами Леніна та Жовтневої Революції; завідуючий СТФ А.Г.Дзюба, відзначений орденами Трудового Червоного Прапора та Жовтневої Революції і багато інших величних у праці мацківчан.

         Під умілим керівництвом Олексія Петровича Щербака з 1979 по 1992 рік у колгоспі «Шлях до комунізму» механізовано всі трудомісткі процеси в тваринництві, введено в експлуатацію сучасні сільськогосподарські приміщення, до села підведено газопровід.

         З честю і гідністю пройшли випробування афганською війною жителі села В.Артеменко, Г.Головань, В.Коробка, Г.Панченко, М.Колісніченко.

         Боролися і рятували світ від страшного ядерного монстра на Чорнобильській АЕС і 15 мацківчан.

         Благодатна земля стала початком життя людини зі світовим ім’ям, академіка, лауреата Державної премії УРСР І.І.Ляшка, пам’ять  якого увічнює меморіальний знак на території Мацківської ЗОШ І-ІІІ ступенів; кандидата математичних наук І.С.Федорченка; партизанки загону Сидора Ковпака Г.І.Кваші-Михайленко.    

         На прикладі їх змістовного життя, любові до рідного краю, до людей виховуються нові покоління. Про повноводдя ріки національної культури дбають Л.В.Соломаха, Н.А. Бобрик та інші творчо обдаровані особистості села. Чаша спортивних досягнень повниться успіхами футбольного колективу «Інтер» на чолі з граючим тренером В.Г.Кононенком. Юні спортсмени продовжують славу  команди «Колос», створеної в 60-х роках минулого століття учителем фізкультури Е.Ф.Квашою. На честь цієї людини – великого життєлюба, ентузіаста спортивно-масової роботи – в районі щорічно проводиться турнір з міні-футболу.

         Відома далеко за межами лубенського краю цілющими властивостями води реконструйована в 2011 році Свято-Миколаївська криниця. Глибоким змістом повняться будні Куріня вільних низових козаків  на чолі з С.В.Тимошенком. Дзвінкоголосий щебет лунає з яскравого дитячого майданчика, обладнаного на березі красуні Сули земляком, депутатом районної ради І.В. Карпцем.

         Село живе і буде вічно жити завдяки щирим помислам і добрим справам мацківчан. Головне, аби в серці кожного яскраво пломеніла любов до рідного краю, окрилена бажанням зберегти та примножити його могутню славу для нащадків.

 

 

 

МГАРСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

         На північ від Лубен, на схилах правого берега Сули та прилеглих водоліїв розкинулися землі Мгарської сільської ради, до складу якої входять Мгар, Вільшанка та Луки. Очолює територіальну громаду з 2010 року Шевченко Марія Іванівна.  

         В історичних джерелах першої половини XVII століття згадується хутір Мгарський, що складався із семи дворів з мальовничими садами та пасіками. Назва його походить від однойменної притоки річки Сули, та ж, в свою чергу, – від назви болотяної трави «магара» («мгара», «мгарець»).

         У 1619 році митрополитом Ісаєю Копинським, за підтримки княгині Раїни Вишневецької, сестри Петра Могили, у мгарському лісі заснований православний монастир. За легендою, його місцерозташування Раїні уві сні вказали янголи: «Якщо ти відкриєш церкву на березі річки Сули, то на віки вічні оселишся у раю». Цю ж легенду переповідає і Тарас Григорович Шевченко в повісті «Близнецы». З того часу возвеличується над живописною Сулою духовна перлина лубенської землі – Спасо-Преображенський монастир, який має цікаву та давню історію.

         У 1624 році хутір відданий в посесію Ісаї Копинському, а відповідно до Універсалу Івана Мазепи 1687 року – у володіння ігумена монастиря Іпатія Горбачевського.

         З 1781 року Мгар включено до Лубенського повіту Київського намісництва, з 1796-ого – Малоросійської губернії, з 1802-ого – Полтавської.

За переписом 1859 року у селі 65 дворів, 538 жителів; діють дерев’яна Хрествоздвиженська церква з дзвіницею, чоловічий монастир, а з 1900-ого і громада казенних селян та земська школа.

У січні 1918-ого тут проголошено радянську владу. У 1920-ому – створено сільську раду, на території якої налічувалося 198 господарств, що пізніше об’єдналися в колгосп «Перемога» на чолі з Іваном Титовичем Білим.

         В людській пам’яті однією з найстрашніших сторінок минулого назавжди залишаться 1932-1933 роки, які забирали життя селян різного віку. Серед них були і 135 жителів сільської ради. Саме на мгарській землі у 1993 році споруджено перший в Україні Меморіал «Голодомор – 1932-1933 рр.», куди не заростає стежина народної скорботи.

         Затягнув у вир війни багаточисленні людські долі і червень 1941-ого. На фронтах Великої Вітчизняної загинули понад 290 мгарян. На смоленській землі назавжди залишився А.О.Гринь; А.М. Гринь загинув на Курській дузі; Ф.К. Крець – в Карелії. До останнього подиху захищав Севастополь М.Р.Гринь. Не дожили кілька днів до жаданої перемоги і полягли на підступах до Берліну   Г.Р. Гринь та В.Є. Ємченко. На примусові роботи до Німеччини вивезено 46 жителів. Місцем масового розстрілу людей стали околиці Вільшанки. Неподалік, у лісі, у братській могилі поховано 70 радянських воїнів 90-ого прикордонного полку; у центрі села знайшли вічний спокій 19 бійців 94-ого прикордонного полку; у братській могилі села Мгар поховано 5 радянських солдатів, серед них жінка – військовий лікар.

Десятки земляків за мужність і відвагу відзначені численними бойовими нагородами. Сірику Дмитру Івановичу із села Луки Указом Президії Верховної ради СРСР від 26 квітня 1944 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Уродженець Мгаря Шокало Федір Терентійович став повним кавалером орденів Слави.

         Цікаво, що ідея написання Олесем Донченком повісті «Лісничиха» виникла після зустрічі письменника у лісовому урочищі «Мгарська дача» у 1944 році зі старим лісником Іваном Олексійовичем Кучеренком та маленькою дівчинкою Надією Заїкою.

У повоєнні роки на території сіл швидкими темпами розвивається сільське господарство, зокрема, городництво. Придбано зрошувальну установку для поливу овочевих та лікарських рослин; збудовано молочно - товарну ферму, тракторну бригаду, цегельний завод, кузню, гараж тощо.

         У 70-80 роках вводяться в експлуатацію житлові будинки для колгоспників, приміщення сільських клубів, дитячих садків, ФАПів, магазинів, дороги з твердим покриттям.

Трудову славу колгоспу «Перемога» плекали невтомні Мазур О.І., Вітрогон Г.В., Новикова У.З., Лаврик П.Т., Мадерук Г.С., Панченко О.М., Антоненко Н.Т., Киричок В.Г.,  Боргун П.В. та інші.

В наш час головним орендарем земель на території сільської ради є агрофірма «Агротехнологія» (директор Хопта В.О.).

         Не оминуло громаду страшне горе Чорнобиля. На боротьбу у зону смерті вступили 19 жителів сільської ради. Сабадаш Г.Г. та Перепелиця І.П. удостоєні урядових нагород.

На вшанування подвигу усіх лубенців – ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС у 1996 році на Зажур-горі, поблизу Мгарського монастиря, закладено березову Алею пам’яті та встановлено пам’ятний знак.

         Життєдайну силу дала рідна сторона відомим землякам –  доктору сільськогосподарських наук Л.І. Шевченко, доктору медичних наук                     Г.І. Мардар (Гринь).         

         Прикрашають цю землю неповторні краєвиди, пагорби та діброви, давні кургани, культурні й історичні пам’ятки. Тож, якщо ви щиро бажаєте доторкнутися серцем до вічності у древньому храмі, насолодитися вечірнім малиновим передзвоном, зачаровано зупинитися на березі красуні Сули і напитися кришталево-чистого повітря, зустрітися з добрими і щирими людьми –  відкладіть усі справи і приїздіть до Мгаря.

 

 

МИХНІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

         У долині річки Сліпорід, за 18 км від районного центру, розташовані села П’ятигірці, Михнівці, Олександрівка, В’язівок і Терни, об’єднані в Михнівську сільську раду, яку з 2006 року очолює Король Марія Юхимівна.

         У виданні «Історія міст і сіл України. Полтавська область» наводиться легенда про походження назви села Михнівці. Вона розповідає, що на початку XVІІ століття багаті дичиною та рибою угіддя, родючі ґрунти біля річки привабили козака Міхна, котрий вирішив заснувати тут хутір. З часом поселення перетворилося в село і стало називатися Михнівці. За іншою легендою – Михнівці, Олександрівка з’явилися в період верховенства Вишневецьких і названі так в честь князів Олександра і Михайла.

         В описі Київського намісництва 1787 року вказано, що в Михнівцях Лубенського повіту проживало 560 душ казенних людей, козаків, значними землевласниками були «коллежские ассесоры Матвей Хилчевский и Степан Тарновский, бунчуковый товариш Гаврила Хилчевский». Села Михнівці, Олександрівка, В’язівок в той час - козачі, а П’ятигірці належали панові Миколі Рейзеру, згодом – поміщиці Надії Бруневській.

         На початку XX століття в кожному селі за кошти громади побудовано церкви, священики яких займалися просвітницькою діяльністю; з’явилися перші земські школи.

         У січні 1918 року проголошено радянську владу. Михнівська сільська рада створена у 1920-ому на чолі з головою Прокопом Семеновичем Герасименком. Учасником другого Всесоюзного з’їзду Рад у 1924 році був бідняк О.П.Хільченко. Він брав участь у похованні В.І.Леніна, голосував за першу Конституцію СРСР, обирався до складу ВЦВК СРСР.

         У цей же час у Михнівцях організовано машинне товариство, куди  ввійшли брати Свиридон і Кость Марченки, Григорій, Михайло та Макар Грицуни, Марченко Г.Г., Сметанко Д.П. і інші. Ними збудовано млин, молотарку, просушку, олійницю, а в 1928 році придбано трактор «Фордзон» і створено ТСОЗ.

         За переписом 1926 року в селі Михнівці Лубенського району налічувалось 293 двори, 1623 жителі.

         Під час голодомору 1932-1933 років залишили земне життя у пекельних муках близько 800 безвинно убієнних селян.

         Чорним круком влетіла в села сільської ради звістка про початок Великої Вітчизняної війни. У роки окупації на примусові роботи вивезено 471 жителя. В Михнівцях знаходився штаб підпільного райкому партії на чолі з О.Я.Крижевичем. Фашисти викрили підпільників і по-звірячому закатували Є.А.Горбач (Костенюк), Г.М.Гармаша та Ф.М.Герасименка з дружинами. У 1943 році у В’язівку діяв осередок підпільної патріотичної групи «Голос Батьківщини» під керівництвом офіцера Радянської Армії М.В.Хохлова, про що нагадує меморіальна дошка на приміщенні сільського клубу.

         Сотні земляків загинули смертю хоробрих, а серед переможців, які повернулися додому, уродженець села П’ятигірці Герой Радянського Союзу Федорина Дмитро Корнійович, котрий упродовж багатьох післявоєнних років проводив активну патріотичну роботу серед молоді.

         Мирне життя поступово налагоджувалося, люди заліковували глибокі рани і працювали. Сумлінна трудівниця із Олександрівки К.М.Соломаха у 1949 році удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці, нагороджена Золотою медаллю «Серп і молот» та орденом Леніна. Вона обиралась депутатом Верховної Ради УРСР ІV і V скликань. За успіхи у вирощенні високих урожаїв пшениці звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно Євдокії Захарівні Знайко, груди якої також прикрасили орден Леніна та Золота Зірка, у 1958 році вона обрана депутатом Верховної Ради УРСР.

         У 1950 році колгоспи сіл Михнівці, Олесандрівка та П’ятигірці об’єднано у багатогалузеве господарство імені Кірова, у 1958-ому до нього приєднались в’язівський та тернівський сільськогосподарські підрозділи, у 1961-ому колгосп перейменовано в імені Мічуріна, який очолив  Ночовний Михайло Іванович.

         Серед делегатів Всесоюзного з’їзду колгоспників у 1969 році був механізатор Бей Іван Теофанович, котрий згодом став керівником тракторної бригади; двічі обирався депутатом Верховної Ради СРСР; в числі відомих людей району 12 липня 1980 року ніс олімпійський факел Московської літньої олімпіади.

         Вершинних злетів у розвитку сільськогосподарського виробництва, населених пунктів досягнуто під час головування у 1979-1991 роках  хлібороба з діда-прадіда Сластьоненка Івана Андрійовича, який удостоєний звання «Заслужений працівник сільського господарства України». В цей час збудовано школи в селах Михнівці та В’язівок, сільські клуби в П’ятигірцях та Олександрівці, лікарську амбулаторію, дитячий садок, торговельні комплекси, заасфальтовано десятки кілометрів доріг, розпочато газифікацію.

         З 1991 по 2006 рік очолювали колгосп імені Мічуріна І.Т.Бей, Г.П.Бихкало, І.Г.Чорнокал.

         Сьогодні землі сільської ради обробляє ТОВ «Юнігрейн-Агро». Його директор Черевишник Сергій Олексійович постійно знаходиться у вирі життя територіальної громади, бере активну участь у вирішенні її нагальних проблем. Не стоять осторонь від життя земляків і приватні підприємці Пустовойт В.П., Оробченко С.П., Діденко О.І. Працює на цій території ЗАТ «Млин-Михнівці» (Демиденко Т.В.).

Окремою сторінкою життя земляків Мироненка І.Г., Яременка В.М., Дрозда І.І., Ведмідя П.П. стала участь у безжалісній афганській війні, через пекло якої вони пройшли з гідністю.

         На ліквідацію страшного чорнобильського лиха разом з тисячами українців піднялися і 74 жителі сільської ради. Про їх подвиг розповідають експозиції музею Михнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, на їх честь у квітні 2011 року в центрі села Михнівці відкрито пам’ятний знак.

         Серед відомих людей, які народились у цьому краї, уродженець  П’ятигірець, один із засновників Міжнародного Олімпійського руху О.Д.Бутовський; вихідці з Михнівець генерал-майор Соляр М.Г., кандидат сільськогосподарських наук Харченко Ю.В., полковник медичної служби Шамро О.Г., підполковник Матяш С.А. та інші.

         Яскраві сторінки в літопис добрих справ сільської громади вписують працівники та аматори сцени п'яти закладів культури. Далеко за межами лубенського краю відомий народний аматорський колектив «Гілея» із Михнівець – лауреат літературно-мистецької премії імені В.Симоненка, учасник заключного гала-концерту Міжнародного фестивалю родинної творчості «Мелодія двох сердець». Улюбленцями глядацької аудиторії є народні аматорські колективи Тернівського сільського клубу – квартет «Сузір’я» та ансамбль «Тернівчанка». За підсумками роботи у 2012 році Михнівська сільська рада стала першим володарем Кубка пам’яті Л.М.Діденка за вагомий внесок у розвиток культури лубенського краю.

         Летять роки у неспокійній круговерті буднів. Ніхто не знає, яким буде далеке чи зовсім близьке завтра михнівського краю. Але якщо сьогодні з любов’ю обробляється нива, повняться збіжжям засіки, стають на весільний рушник молодята, народжуються янголи-діти, звучать мелодійні пісні – то, значить, є навіщо жити, і в цьому є найвища суть. 

НОВАКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

В чарівному куточку лубенського краю, де дивною мережкою переплелися степи і ліси, сади і байраки, стоять села Новаки та Пишне, громаду яких очолює з 2010 року Кісенко Лариса Миколаївна. До цього часу більше двадцяти років сільським головою обиралася Жайворонок Віра Олексіївна.

Центром сільської ради з 8 червня 1984 року є Новаки. Саме на цих землях, як гласить легенда, в урочищі Яблонському поселився козак Новак. Від його імені пішла назва річки, хутора, а потім і села.

За архівними документами перша згадка про Новаки припадає на 1710 рік. На той час село належало полковнику Василю Савичу, а в 1713-ому перейшло до володінь полкового писаря, потім лубенського полкового сотника Григорія Кулябки. У матеріалах Генерального слідства про маєтності 1729 року зазначено, що село  входило до Лубенської сотні Лубенського полку і налічували 70 дворів; пізніше ним  володіли полковий обозний Василь Кулябка, поміщик Стороженко, генерал-майор Ушаков.

3а переписом 1859 року Новаки – власницьке, козацьке село, в ньому проживало 2111 осіб та налічувалося 294 двори.

Окрасою не лише його, а й усієї округи була Вознесенська церква, яку пам’ятають і нині. Церква мала Чудотворну ікону Пресвятої Богородиці, яку тодішній священник Василь дбайливо беріг, потім закопав на найвищому пагорбі. Люди вірять, що вона й досі оберігає село від бід та негараздів.

У 1900 році Новаки входили до Тарандинцівської волості, існувало дві сільські громади – козацька і державно-селянська, діяли земська та церковнопарафіяльна школи, бібліотека, працювали винокурний завод та 11 млинів. У цей час тут проживав польський пан Барвінський.

Бурхливі революційні події початку ХХ століття не оминули село, де у 1905 році діяла підпільна організація «Революційний демократ» під керівництвом Тищенка Кузьми Онопрійовича.

Радянську владу в Новаках проголошено у січні 1918 року. На панських  землях  організовано сільськогосподарську артіль «Трудовий пахар», головою обрано Мороза Григорія Івановича.

У 1920 році організовано хату-читальню – перший культурно-освітній заклад на селі; організовано комітет незаможних селян під керівництвом Литвиненка Андрія Матвійовича.

Центром сільської ради Тарандинцівського району Лубенського округу Новаки стали у 1926 році. Тут налічувалося 455 дворів, 2368 жителів, діяли                                       8 сільськогосподарських артілей, які згодом об’єдналися в колгосп імені Леніна на чолі з Ковалем Макаром Юхимовичем.

У 1932-1933 роках у Новаках від голоду померло 375 осіб, у Пишному – 12.

 Наближалося нове лихоліття – Велика Вітчизняна війна.

Вже 23 червня 1941 року село проводжало земляків на фронт. Виступаючи на мітингу, голова колгоспу Щербань Панас Михайлович сказав: «Будемо бити ворога у його власному логові, чекайте нас героями». Ці слова стали пророчими: Щербань П.М. повернувся до рідної домівки із Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу на  грудях. Його ім'я нині  носить Новаківська ЗШ І-ІІІ ступенів.

Проте дорогою ціною дісталася перемога новаківській землі. Фашисти закатували до смерті комуністів, активістів села Бондаренка І.С., Солдатенка П.Ф., Коваля М.Ю., Пожара В.Ю., Кочубея Т.Г., Пальчика П.А. 34 особи були вивезені до Німеччини. Через жахи концтаборів пройшли Джухіль А.О., Луценко У.М,  Кірілов І.Ф, Захарченко Т.І. 175 односельців полягли на полях бою. Їх імена викарбувано на гранітних плитах біля пам’ятника загиблим воїнам у центрі села, встановленого на місці братської могили 10 радянських бійців, які загинули у вересні 1941 року, обороняючи Новаки. Серед них – односелець Бондаренко Іван Іванович. Зорять з граніту вічні солдати, болями їхніми пам'ять живе.

Після війни розпочинається новий період в історії села. Швидкими темпами розвивається сільськогосподарське виробництво. З ініціативи тодішнього голови колгоспу Головка Феодосія Даниловича створено спеціалізоване рибне господарство, де в семи штучних ставках площею 27 га розводяться дзеркальний короп, мальки на продаж. У 1960-1968 роках на базі свиноферми побудовано міжгосподарський відгодівельний пункт. Введено в експлуатацію першу електростанцію, підвідний газопровід, водогін, будинок культури, дитячий садок, їдальню; заасфальтовано дороги. Результати господарювання було гідно представлено на ВДНГ в Москві.

Естафету добрих справ продовжив Сунко Віктор Вікторович, який обраний головою колгоспу в 1970 році та очолював його понад тридцять років. У селах  побудовано нові приміщення школи, дитячого садка, ФАПу, житлових будинків для молодих спеціалістів; другий за значенням у Полтавській області відгодівельний свинокомплекс на 6 тисяч голів, молочно-товарну ферму, пташники, консервний завод по переробці овочів і фруктів, цехи по сушінню й очистці зерна та для виробництва трав’яного борошна, будинок авіаторів, авіамайданчик для літаків по обслуговуванню полів і догляду за сільськогосподарськими культурами. Докладено зусиль для газифікації житла та об'єктів соціальної сфери сіл Новаки і Пишне.

Однак, не можна не згадати і сумні сторінки із сучасної книги життя сільської громади. Її представники Стрижак О.В., Коваль М.М., Кочерга М.Г., Баран А.М., Рева А.М., Петренко О.В., Подрєз Г.М. пройшли дорогами афганської війни. У 1986 році 16 сільських жителів взяли участь у ліквідації наслідків страшної аварії на Чорнобильській АЕС.

Але час невблаганний. Стають історією дні, місяці, роки.

Нині на території сільської ради проживає 1042 жителі. Для активного і змістовного їх відпочинку  у сільському будинку культури діють художні самодіяльні колективи «Акація», «Мрія», «Криниця» і драматичний гурток, у бібліотеці обладнано комп’ютерний зал із підключенням до мережі Інтернет; вже традиційними стали щорічні народні гуляння «Зелена неділя» та «Масляна».

Село живе, радіє своїм здобуткам. Тож віриться, що і надалі багата історією та щедра душею новаківська громада буде заможною і щасливою!

 

 

 

НОВООРІХІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Новооріхівську сільську раду із селами Новооріхівка, Ромодан, Величківка, розташованими за більше ніж 25 км від районного центру, утворено рішенням Полтавської обласної ради від 13 березня 1987 року. Першим головою ради обрано Владімірову Тамару Іванівну, яка працювала на цій посаді понад 10 років. З 2010-ого сільську громаду очолює Плескач Сергій Михайлович.

Першими жителями Новооріхівки були вихідці із навколишніх сіл, які працювали на будівництві цукрового заводу, розпочатому у 1908 році. Підприємство зводилося за кошти акціонерного товариства, до складу якого входили 75 членів, у тому числі брати Леонтовичі. Витрати на будівництво склали понад мільйон карбованців і окупилися протягом року після введення його в експлуатацію у 1909-ому. У цей період тут з’явилися бараки, гуртожиток, житлові будинки для робітників. Цукровий буряк поставлявся підводами із навколишніх панських земель. Роботи на заводі велися в основному вручну. Тяжкі умови праці, відсутність належно облаштованого побуту формували революційні настрої серед працюючих, тому з піднесенням зустріли тут звістку про Велику Жовтневу соціалістичну революцію 1917 року, яка докорінно змінила життя робітників і селян. Радянська влада взялася за розбудову виробництва. Потужність заводу збільшується до переробки 360 тонн буряків за добу, встановлюється відповідне обладнання, восьмигодинний робочий день для робітників. Підприємство працює у три зміни.

З січня 1918 року по липень 1919-ого цукрозавод із прилеглою територією перебував під владою німецько-австрійських окупантів, петлюрівців та денікінців. Жителі самовіддано і дружно стали на його захист. І сьогодні старожили села згадують мужність і безстрашність родини Сінашових, члени якої закликали до боротьби, розповсюджували листівки, організовували сходки робітників.

Затихли революційні грози, ліквідовані банди контрреволюційних карателів. Поступово піднімається з руїн підірване господарство заводу, будуються житлові будинки, гуртожиток, їдальня, клуб, лікарня на 15 ліжок; відкрито бібліотеку, в пристосованому приміщенні школи навчається 12 дітей.

За переписом 1926 року у селищі цукрозаводу Оріхівської сільської ради Вовчицького району Лубенського округу 326 господарств, 705 жителів.

Віроломний напад фашистської Німеччини зупинив мирний поступ сільського життя. І хоча на окупованій з вересня 1941 року по вересень 1943-ого території завод продовжував працювати, робітники разом із підпільною групою під керівництвом І.С. Корабельника влаштовували аварії: виводили з ладу парові котли, бурякорізки, водокачку, залізничну колію та інше. Перед відступом німецьких військ, замінований та підготовлений до підриву завод, врятували члени підпільної групи Курисько, Атропін, Попов, Самсонов, які оточили німецьких мінерів і передали представникам регулярних військ Радянської армії.

Боролися із загарбниками і інші. Партизанкою в загоні Медведєва, зв’язковою між ним і підпіллям в місті Рівне була Соколовська Ірина Степанівна. В'язень концтабору у Бухенвальді Даниленко Борис Федорович – активний учасник антифашистського підпілля, про що у шкільному музеї свідчить лист із «Інституту історії партії при ЦК Компартії України». За мирне небо над головою мужньо воювали Казадаєв М.О., Сай В.Г., Материнський П.П., Притуляк Г.К., Мусієнко А.М., Бурхай М.П., Курило П.П., Каланчук І.П. 111 односельців загинули в ті грізні роки. У сільському сквері знаходиться братська могила радянських воїнів, що обороняли його у 1941-ому. Не заростає стежина до пам’ятника в центрі села тим, хто не повернувся з війни.

 Тяжкі наслідки воєнного лихоліття поступово ліквідовуються.

Під керівництвом директора Горевого Р.В., інваліда Великої Вітчизняної війни, цукровий завод реконструюється, збільшує потужність по переробці буряків до 836 тонн за добу, розвивається робітниче селище. У 1954 році наповнився дзвінкими голосами дитячий садок на 30 місць, починає діяти новий корпус дільничної лікарні на 50 ліжок, пропагує здоровий спосіб життя спортивне товариство «Колос».

У 1980 році посаду директора обіймає Якименко Іван Левкович Саме в цей період високих виробничих показників досягає трудовий колектив заводу, села зазнають значних змін. Будуються нові приміщення соціально-культурних закладів, багатоповерхове житло, прокладаються шляхи з твердим покриттям, водопровідні та газові мережі, вуличне освітлення. За успіхи у виробництві та розбудові соціальної інфраструктури чимало жителів відзначено державою.          І.Л. Якименку присвоєні звання «Заслужений працівник сільського господарства України», «Відмінник освіти України», «Почесний громадянин Лубенщини».

         Жителі Новооріхівки ніколи не стояли осторонь, коли Вітчизна кликала на допомогу. 60 односельців брали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Приклад мужності і героїзму, працюючи там начальником електроцеху, показав Олександр Григорович Лелеченко. Незважаючи на те, що отримав смертельну дозу радіації, він до останнього героїчно виконував свій обов’язок і боровся з вогнем. Батьківщина високо оцінила подвиг Лелеченка О.Г. Його посмертно нагороджено орденом Леніна у 1986 році, відзнакою Президента України хрестом «За мужність» у 1996-ому. За подвиг в ім’я життя нинішніх і прийдешніх поколінь Указом Президента України від 21.01.2006 року йому посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Ім’я О.Г. Лелеченка з 1989 року носить Новооріхівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.

         На жорстокій чужій війні боролися з душманами в Афганістані             Остапенко В.М., Прийдак В.Г., Кікнадзе В.Ю., Лоза В.П., Шевельов С.М., за що відзначені урядовими нагородами.

         Для кожного найдорожча і найрідніша земля, де народився, де живуть батьки, де поховані предки. Для когось - це кипуче енергійне місто, для іншого –  миле своєю неспішністю село, в якому безцінним скарбом є люди, котрі своєю працею і життям його прославляють і возвеличують. До таких належать і мешканці новооріхівського краю.

ОКІПСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

     Окіпська сільська рада Лубенського району Полтавської області створена у 1995 році. Села Окіп та Селюків одні з найвіддаленіших від райцентру (понад 40 км), розташовані на правому березі річки Сулиці, що є притокою Сули.

     У складі сільської ради 198 дворів з населенням 460 чоловік.

     Очолює громаду з 2006 року Макогон Володимир Борисович.

     Час заснування Окопу невідомий, орієнтовно його можна віднести на початок XVII століття, коли французький інженер Г.Л. де Боплан, подорожуючи в 1644 – 1646 роках Україною, склав досить детальну карту з  позначенням населених пунктів, в тому числі й Окопу.  

     Назву село одержало від розташування на території дуже давнього окопу великого розміру, що можна вважати стародавнім городищем.

     У книзі А.В.Падалки «Прошлое  Полтавской  территории и ее заселения» видавництва 1914 року говориться: «На месте нынешнего села Окопа на правом берегу реки Сулицы – древний окоп больших размеров».

    «Селение Окип расположено в низменной болотистой местности, вследствие чего весною и осенью здесь грязь невылазная: две пары волов еле в состоянии тащить пустой воз», - читаємо в «Сборнике по хозяйственной  статистике Полтавской губернии».

     За часів кріпосного права більшість жителів Окопу були кріпаками і працювали на місцевих поміщиків Петровського, Манапатула та Новицької. Невеличка частина козацького населення, яка мала коней або волів, їздила чумакувати.

     Історія зберегла для нас пам'ять про двох жителів села Миколу Лютого та Єгора Приходька, які оволоділи грамотою в царській армії і стали першими просвітниками, навчаючи, за певну плату, сільських дітлахів.

     Служителями церкви Архистратига Михаїла у 1898 році в селянській хаті відкрито школу, яку відвідували діти із заможних родин. Протягом 1914-1916 років побудовано земську. Після революції діє початкова школа, яку згодом перетворено у семирічку.

     На початку 1918 року в селі організовано комітет незаможників на чолі з  головою Кириченком Павлом Спиридоновичем.

      У приміщенні оселі колишнього пана Левішка в 1921 році відкрилась хата-читальня, яку з великим задоволенням відвідували селяни.

     У 1932-му в Окопі засновано колгосп. Керівником господарства в ті роки був Тищенко Федір Степанович.

      На жаль, не оминули село жахливі 1932-1933 роки, які забрали життя 165 односельців.

     Фронтами Великої Вітчизняної війни пройшли близько 200 жителів села, 117 з них не повернулися додому. 63 особи вивезено на примусові роботи до Німеччини. Мужню боротьбу проти окупантів вели підпільники на чолі з Іваном Григоровичем Куксанем. Сам населений пункт від бойових дій не постраждав. На території за роки окупації не зірвався жоден снаряд, не впала жодна авіабомба. Осінній день 13 вересня 1943 року був святковим – у село вступили радянські війська.

     З великим ентузіазмом під керівництвом Децюри Митрофана Прокоповича взялися селяни за відбудову зруйнованого господарства. Уже в 1944 році майже вся орна земля була оброблена і засіяна, відбудовувалися виробничі приміщення, в результаті діяльності одержано прибуток у сумі 320 тис. крб.

     Подальший розвиток на селі здійснювався за головування Єсипа Д.С., Старика Т.Г., Чорноморенка Л.П., Волика А.Т., Галича А.Т., Мисюри І.Г., Кириченка І.І. Під керівництвом Сунка В.В. збудовано цегельний завод, будинок культури, дитячий садок, магазин.

     У наступні роки справу своїх попередників продовжували Ручка В.І., Федоренко М.Т., Довгий М.А. і разом з односельцями добивалися високих показників у сільськогосподарському виробництві, газифікували село, будували дороги, підтримували соціально-культурні заклади.

      У даний час життєдіяльність громади разом із сільською радою забезпечують ТОВ «Олімп-Агро ЛТД» (Павліченко В.О.), ПП «Амарант-Агро» (Харченко М.Г.), фермерські господарства «Злагода-2» (Бовкун А.М.), «Колосок» (Чухно Л.А.), «Окіпське» (Мазнюк М.М.) та підприємці               Мазнюк В.Г., Швець В.І., Бовкун О.М., Старик О.І.

     Окіпська земля народила чимало сміливих і талановитих людей. 

     Через горнило афганської війни пройшли нині покійні жителі села Зозуль Володимир Миколайович та Авраменко Михайло Григорович.

      У 1986 році на Чорнобильській атомній електростанції приборкували атом 11 мешканців Окопу.

      Тут зробили перші кроки бувший посол СРСР в Китаї і Франції Степан Васильович Червоненко, до недавнього часу голова Вищого Господарського Суду України Сергій Федорович Демченко, заступник командуючого ППО 13-ої армії в м. Рівне, полковник Михайло Панасович Кожома, ряд інших односельців.

      З певністю можна сказати, що славу видатних земляків примножать нинішні і наступні покоління.

ОРІХІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

            За 25 км від  районного центру на  кордоні  Миргородського, Хорольського та Лубенського районів  розташовані  села Оріхівської сільської ради Крем’янка, Стадня, Барвінщина, Матяшівка, Свічківка, Оріхівка, громаду яких з 2006 року очолює Розумій Олександр Іванович.

         Всього на території сіл станом на 1 січня 2013 року 858 дворів, де мешкають 1982 жителі.

Назва центрального села походить від прізвища засновника – Лубенського протопопа Якова Оріхівського. Перед смертю він розділив свою землю між синами, останній з яких Петро, по заповіту від 6 березня 1786 року, майно передав у спадок дружині Домні Данилівні, котра згодом вийшла заміж за Миколу Олексійовича Леонтовича.

         Навкруги розстилався широкий степ. Недалеко від теперішньої Оріхівки, в густих дрімучих лісах, ховалася річка Матяшівка. В цій місцевості стояло лише п’ять хат. Пан переселяв сюди своїх кріпаків з інших місць (Ромен, Лазірок, Херсонщини) та скуповував у сусідів поміщиків, бо  робочої сили для його господарства не вистачало. Кількість населення швидко зростала і за переписом 1859 року у селі Оріхівщині Лубенського повіту – 52 двори, 315 жителів, а після відкриття у 1882-ому  станції Ромодан – 110 дворів, 440 жителів. Тут діє млин, на цегельному заводі близько тридцяти наймитів і поденників випалюють цеглу, що використовувалась для будівництва цукрового заводу акціонерним товариством, в складі якого головну роль відігравав В.М. Леонтович. Його будували, а, з часу введення в дію у 1909 році, і працювали на ньому, переважно селяни з навколишніх сіл. У 1910- ому Оріхівщина зі 143 господарствами і 837 жителями входить до Вовчицької волості Лубенського повіту.

         У цей же період частину землі і сад купив у Леонтовича поміщик на прізвище Добровольський. Тут він побудував маєток, де зараз розміщується Високо - Тополянський психоневрологічний інтернат.

Задовольняючи прохання своєї дочки Ганни, випускниці Полтавського інституту благородних дівиць, дружина Леонтовича відвела кімнату для навчання донькою сільських дітей. Трохи пізніше паном побудовано школу на дві класні кімнати, де вчителі Волянська Н.С. та                                 Чернявська-Старицька Л.М. навчали близько 50 дітей. У 1912 році відкрито земську школу.

Революційна хвиля 1917 року докотилася і до села. В приміщенні школи відбулася сходка селян, утворено ліквідаційну комісію у складі понад 40 чоловік, якою майно пана Леонтовича розпродано селянам, а гроші в сумі 75 тисяч карбованців надійно сховані.

На початку 1918 року, після розправи гетьманської влади з активістами, повернувся в село пан Леонтович. Гроші за проданий маєток і частину збіжжя відвезено на панський двір. Пізніше, цього ж року в селах встановлено Радянську владу, панський маєток ліквідовано, землі розподілено між селянами.

У 1920-ому створено комітет незаможних селян на чолі з              Павленком І.Г., обрано сільську раду, першим представником якої був Мироненко М.І. Частина оріхівчан працювала в господарстві, інша – на цукровому заводі та розташованій поблизу залізничній станції Ромодан.

За переписом 1926 року центром сільської ради Вовчицького району Лубенського округу є село Оріхівка. Тут 200 господарств, 992 жителі.

Перше колективне господарство, що носило назву імені Шевченка, організовано у 1931 році. У ході розбудови колгоспного виробництва зведено комори, конюшню, ферми, в селі з’явились перші трактори та автомобілі. На них працювали Марія Бабич, Олена Кривенко, Василь Бабич, Йосип Порада.

В Оріхівці засновано і бурякогосподарство, яке мало відділки у Лубенському та Миргородському районах, спеціалізувалося на вирощуванні цукрових буряків для заводу, зернових та технічних культур. Центрами просвітницької роботи на території сільської ради стали семирічна школа, клуб, де працювали гуртки, читались лекції для колгоспників. У селі відкрито медичний пункт. Тон у роботі задавали активісти Одарка Шевченко, Ялосовета Шевченко, Наталка Шкільна, Семен Прийдак.

          Але нестерпним болем, незагоєним рубцем на серці селян стали 1932-1933 роки, коли штучний голод забрав життя 86 безневинних оріхівчан.

22 червня 1941 року мирне життя перерване підступним нападом фашистської Німеччини. Вранці 19 вересня 1941-ого непрохані гості увійшли в Оріхівку, що зустріла їх ненависними очима.

          До 17 вересня 1943 року довелося селянам терпіти фашистську нечисть. Неохоче працювали вони на загарбників, організовували вилазки та диверсії, за що розстріляні Н.Г. Шкільна, С.Р. Прийдак, М.П. Ботуз,                  А.П. Бабич і староста села Г.С. Гордієнко. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 124 жителі. Серед них авторитетні і шановані Хруленко М.О., Гарнаженко М.І., Мироненко М.І., Ткач М.І., інші.

          Закінчилась війна. Селяни приступили до загоювання нанесених ран. Директором Оріхівського бурякогосподарства Р.В.Горевим організовано відбудову сіл, де зводяться тваринницькі приміщення, майстерні, гаражі, коптильний цех, їдальня, житлові будинки, школи, клуби, дитячий садок, заклади охорони здоров’я. За сумлінну багаторічну працю орденами та медалями відзначено комбайнера Пороха О.В., водія Акімова О.А., бригадира тракторної бригади Даниленка М.І. та інших.

         Помітних змін зазнає село завдяки Кравченку М.І. – Герою Соціалістичної праці, депутату Верховної Ради СРСР, який очолює колгосп імені Шевченка, а з 1955-ого – радгосп "Україна". Побудоване «Агромістечко» з багатоповерхівками та об’єктами соціальної інфраструктури стає сучасним центром однієї з найбільших сільських рад району. Гідно продовжували справу свого попередника Власенко О.Д., Міценко Ю.М., Яровий С.О., Ліховідов О.Х., Сидоренко Л.І., Якименко С.І. За звитяжну працю нагороджені державою Гак О.Г., Селюк Ф.Я.,          Березняк М.Г., Мизін В.О., Порох О.В., Акімов О.А., Даниленко М.І., Гордієнко О.Г., Свірідова М.Л., інші.

У даний час на території сільської ради виготовляє цеглу ВАТ "Оріхівський цегельний завод; сільськогосподарські підприємства вирощують зернові, технічні культури та овочі; два підприємства розводять птицю, одне − рибу; діють 12 закладів торгівлі, амбулаторія загальної практики сімейної медицини, дитячий садок «Калинонька», три установи культури, ЗОШ І-ІІІ ступенів, яка в 2007 році відзначила свій 40-річний ювілей.

         Оріхівчани, не байдужі до минулого, гідно представляють куточок рідної землі нині, прагнуть зробити його ошатним, красивим і багатим, вносять свій вклад у літопис Української держави.

 

 

 

 

ОСТАПІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

          Остапівка – центр сільської ради, до складу якої входять також Богодарівка, Макарівщина і Степурі, розташовані за близько 15 км від райцентру. Керівником громади у 2010 році обраний Остапко Петро Миколайович.

          Першим поселенцем, як свідчать перекази, в цій місцевості був Іван Остапко, від прізвища якого і походить назва села Остапівка, що згадується в історичних джерелах другої половини ХVІІІ століття. Заселили територію тут, в основному, вихідці із сусідніх Ісківець, Вищого Булатця, Губського, Клепачів.

          За переписом 1859 року Остапівка – козацьке село Лубенського повіту Полтавської губернії, де 34 двори, 359 жителів. У 1884-ому його окрасою стало дерев’яне приміщення Хрестовоздвиженської церкви із дзвіницею, при якій з 1898-го діяла церковно-парафіяльна школа. Сільська козацька громада мала у власності 1690 десятин землі. На 1900-ий у селі 109 дворів, 751 житель, а з 1910-го налічується 147 господарств, 998 жителів.

        У журналі «Церковні відомості», який отримувала в той час церква, зазначено, що у 1902-ому році прихожан чоловічої статі – 620, жіночої – 588, а в 1912-ому – 35 привілейованого стану, 1129 козаків, 340 селян, 4 хуторян.

         Радянську владу проголошено в січні 1918 року, але її існування призупинилося в серпні 1919-го з приходом денікінських військ, що кілька місяців господарювали в селі. Після звільнення створено комітет незаможних селян з першим його головою Шкуркою Петром Трохимовичем; відкрито початкову школу, яка згодом перетворена в семирічку. За переписом 1926 року Остапівка – центр сільської ради Лубенського району Лубенського округу з 205 господарствами та 1198 жителями.

          У 30-х роках земля оброблялася селянами, в основному, одноосібно, хоча саме в цей час створено і три колективні господарства, що у 1931-ому об’єднані в один колгосп імені Шевченка на чолі з Михайленком Іваном Овсійовичем. Ударною працею на полях і фермах, за яку одержували на трудодень 3 кг зерна та фураж для власної худоби, колгоспники закладали підвалини свого майбутнього. Поряд з виробничими об’єктами в селі працювали медпункт, бібліотека та клуб.

          Сколихнули долі сільських жителів 1932 – 1933 роки, коли в муках помирали і дорослі, і діти. Серед них більше 50 жителів остапівської громади.

          Потерпало від мародерства та знущань окуповане ворожими військами село і з 17 вересня 1941-ого по 19 вересня 1943 року. 77 юнаків і дівчат насильно відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Керівників та активістів села заарештовано місцевими поліцаями та кинуто до Лубенської в’язниці, де 10 з них розстріляно. 109 земляків загинули в боях за звільнення Батьківщини від поневолювачів на фронтах Великої Вітчизняної війни. Їм та 4-ьом радянським воїнам, захороненим у братській могилі в центрі села, у 1957 році встановлено пам’ятник. За відвагу та мужність, проявлені при форсуванні Керченської протоки і захопленні плацдарму на кримському узбережжі в жовтні 1943-го, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 листопада цього року уродженець Богодарівки Стронський Кирило Федорович удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

              З післявоєнних років до 1962-ого на території села, що входило на той час до складу Лазірківського району, працював колгосп імені Жданова, а з  1962-ого – імені Карла Маркса. З цього часу Остапівка входить до складу Лубенського району Полтавської області.

              Одним із керівників господарства, що внесли значний вклад в розвиток території сільської ради, був Курило Григорій Михайлович. Саме за його активної участі тут проведено газифікацію, вуличні водопровідні мережі; побудовано дороги з твердим покриттям, житлові будинки для молодих спеціалістів, сучасні молочнотоварні ферми, олійницю, впроваджено новітні технології обробки сільськогосподарської продукції з використанням зерносушильної та біодизельної установок.

             Зараз на території сільської ради 375 дворів, де проживають 662 особи. Землі тут обробляють 2 товариства з обмеженою відповідальністю, 9 селянсько-фермерських господарств, 188 селян-одноосібників.

             Нинішні остапівчани, продовжуючи дідівські традиції, зі справжньою синівською любов’ю, як дорогу перлину, бережуть землю; майстерно володіючи знаряддями праці, кмітливо господарюють і вплітають свій колосок у величний сніп лубенського краю.

 

 

 

 

СНІТИНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

У долині Сульсько-Удайської низовини по обидва боки тихої Сули, яку ховають у своїх вітах старезні верби та осокори, за 35 км від Лубен, ось уже понад тисячоліття стоїть Снітин – центр сільської ради, якій підпорядковані також населені пункти Броварки та Ремівка.

На території Снітинської сільської ради на даний час 304 двори, де проживає 776 жителів. Очолює територіальну громаду з 1998 року Омелянець Василь Іванович.

Снітин – одне з унікальних поселень України, велична і багатостраждальна історія яких губиться в сивій давнині. Заснування його пов'язується з наміром Володимира Святославовича укріпити кордони Київської Русі від нападів кочівників з півдня і сходу. Снітинська височина, оточена водою, яругами та лісами, була зручною для створення сторожового міста. За наказом Великого князя Володимира у 988 році споруджено фортецю-„городок” Кснятин, від давньоруського імені Костянтин (Кьснята), що означає „стійкий”, „постійний”. Саме тут у 1106 році Володимир Мономах із гори, яку потім назвуть „Княжою”, керував переправою своїх військ в ході переможної битви з половецьким військом хана Кобяка. Літописний Кснятин входив до складу Посольської волості Переяславської землі і був великим прикордонним центром.

У ХV столітті село руйнували орди Батия, нищив землю кримський хан Манглі Гірей. З 1578 року панував на ній шляхтич М.Т.Байбуз. Згодом значиться Снітин серед володінь польських магнатів Вишневецьких. У 1648-ому воно увійшло до складу Сенчанської сотні Миргородського полку. Через село пролягали торговельні шляхи, що допомагало йому розвиватися, незважаючи ні на що.

Особливого процвітання населений пункт досяг завдяки запорожському полковнику Іллі Новицькому,  якому Універсалом гетьмана І.Мазепи від 12.01.1689 віддано у володіння Снітин і навколишні села з багатьма млинами по Сулі. За 15 років село перетворилося у квітуче містечко. На кошти Новицьких у 1686 році побудовано Троїцьку Церкву, пізніше (1805) – церкву Світлого Воскресіння Христового у стилі козацького барокко. Ця споруда і сьогодні залишається визначною пам'яткою архітектури і включена до Державного реєстру.

За генеральним слідством про маєтності 1729-30 років Снітин входить до Лубенської сотні Лубенського полку, в 1750-64 роках  – центр Снітинської сотні того ж полку.

Відповідно до перепису 1859 року у сільському власницькому маєтку налічувалося 174 двори, 1824 жителі. Селяни займалися натуральним виробництвом, працювали на суковальні, олійниці.

На кінець ХІХ століття тут були міністерська та дві церковно-парафіяльні школи. У 1901 році відкрито одне з перших у Лубенському повіті двокласне міністерське училище, де навчання велося російською мовою.

Відгомін революції та громадянської війни долинув і до Снітина. Радянську владу тут проголошено у січні 1918 року. У 1920-му створено волосний виконком і сільську раду. На її території за переписом 1926 року проживало 3133 жителі.

Перший колгосп (тоді ТСОЗ), пізніше колгосп "Червона зірка", утворено навесні 1928 року. Його головою обрано Йосипа Панасовича Волика. У 1929-ому господарством отримано перший трактор, за кермо якого сів Павлюченко Іван Олексійович. Ще три колективні господарства у Снітині утворено в 1930 році: „Жовтень”, „Червоний партизан”, імені Чубая (пізніше Молотова) та імені Куйбишева в Броварках, де вирощували зернові культури, буряк, соняшник, картоплю.

         Могильна тиша нависла над селами у чорних 1932-1933 роках, коли вимирали сім'ї, порожніми залишалися цілі кутки. Встановлено 130 прізвищ людей, які загинули від голодної смерті.

         Тяжке горе принесла Велика Вітчизняна війна. Під час німецько-фашистської окупації з вересня 1941-ого по вересень 1943 року гітлерівці вивезли до Німеччини 222 жителі, спалили 283 хати, чимало односельців замучили в застінках гестапо. Не повернулися з фронтів війни 152 солдати, імена яких викарбувані на стелах, встановлених у центрі села в 1952 році.

Нелегкими були і повоєнні десятиліття, але села жили, відбудовувалися, міцніли.

У 1957 році колгоспи об'єдналися в один з назвою „Жовтень”.

У 1970-80 роках зміцнюється економіка господарства, що дає можливість здійснювати комплекс виробничих та соціальних програм. Збудовано тік, приміщення автопарку, тракторної бригади, магазину, будинку культури, школи, житлові помешкання для колгоспників. В асфальтове покриття одягнено більшість сільських вулиць, підведено газопровід. У селі Броварки побудовано дитячий комбінат. Велика заслуга у цьому голови колгоспу              Г.Г. Бибика.

У наш час снітинські землі орендують сільгосппідприємства ПрАТ „Райз-Максимко”, СТОВ „Стоколос”, СФГ „Сатурн”, які беруть активну участь у житті сільської громади.

Війна закінчилася у сорок п'ятому році. Але для вісімнадцятилітніх юнаків Олександра Сагайдака, Михайла Кривенка, Олександра Нечипоренка почалася чужа жорстока війна в Афганістані. Доля була до них милосердною і живими повернула до батьківських домівок.

У пам'яті снітинців живуть жахливі події 1986 року, коли 14 односельців стали на бій з розбурханим атомом на Чорнобильській АЕС. Найстаршому, Павлу Сизоненку, тоді було 42, а наймолодшому (нині покійному) Сергію Сагайдаку - 19. Відійшли за межу вічності Безкровний І.І., Боценко М.О., Приходько О.М., Ясько В.М., Паник М.М. Часто можна побачити разом Данілова М.М., Кулика Г.І., Кулика В.І., Лаптія О.І., Сизоненка П.А., Кілочка Г.П., Литвина М.І., Мартищенка Г.І. Їм є що згадати і розповісти землякам.  

Важливою сторінкою в історії села стало відзначення тисячолітнього ювілею у 1988 році.

Багата снітинська земля природними ландшафтами і талановитими особистостями, серед яких Герой України Вадим Гетьман, Герой Соціалістичної праці Григорій Олійник, член спілки письменників Росії Іван Негенбля, український поет Олекса Максимейко, вчений Дмитро Каюков.

До Державного реєстру нерухомих пам’яток України національного значення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 року № 928 занесено Снітинський курганний могильник.

Близько 300 років біля школи ростуть два могутні дуби – німі свідки подій, що відбувалися в селі. Тихий шелест листя нашіптує щасливу долю, вічне і багате життя мешканцям снітинської громади.

 

 

 

ТАРАНДИНЦІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

На родючих землях з чарівними краєвидами за 20 км від районного центру знаходиться Тарандинцівська сільська рада, яка об’єднує мальовничі села Тарандинці, Вили, Губське, Іванівка. Сільським головою з 2006 року обирається Галета Тетяна Василівна.

Спогади про Тарандинці як козацьке поселення сягають в глибоку давнину – першу половину ХVІІ століття, коли тут жив Леонтій Таранда, від прізвища якого і виникла назва села. Дещо пізніше ним володів шляхтич Станіслав Яблунівський, а в другій половині ХVІІ століття купили поміщики Велички – власники села, за свідченням архівних документів, до 1917 року.

За генеральним слідством про маєтності 1729-30-их років село належить до Лубенської сотні Лубенського полку. Тут діє Георгіївська церква. 1762 рік характеризується виступом сільських козаків проти лубенського полкового обозного В. Кулябки, який захопив частину громадської землі й почав будувати на ній шинок та клуню. Учасників виступу піддано екзекуції, від якої померло 13 з них.

З 1781 року Тарандинці входять до Лубенського повіту Київського намісництва, 1796 року – в складі Малоросійської губернії, а з 1802-ого –  Полтавської. За переписом 1859 року у власницькому і козацькому селі Тарандинці налічувалося 229 дворів і проживало 1610 жителів. З 1900-ого тут діють церковна бібліотека, земська та церковно-парафіяльна школи.

Губське як населений пункт відоме з ХVІ століття. Легенда говорить, що його назва пішла від прізвища місцевого пана Губи. Право на життя має і інша версія: село розтягнуте ніби губи і тому дістало назву Губське.

Розташоване вздовж автошляху Київ-Харків-Довжанський село Вили було засноване як хутір заможною верхівкою села Тарандинці в другій половині ХVІІІ століття.

В історії краю та в душах обездолених людей залишили слід революція та громадянська війна.

Радянську владу проголошено в селах у січні 1918 року. Відоме прізвище першого комуніста Андрія Науменка, учасника революції 1905-ого і громадянської війни. На чолі з Семеном Тищенком у 1920 році у Тарандинцях створено волосний виконавчий комітет. У 1921-ому село відвідав Петровський Г.І., який на мітингу закликав надати продовольчу допомогу голодуючим Поволжя.

У 1923-30 роках Тарандинці – районний центр Лубенського округу, до складу якого входили 11 сільських рад з Тарандинцівської  та  Лазірківської  волостей Лубенського повіту. За переписом 1926 року тут 336 господарств, 1573 жителі. У 1930-ому в процесі колективізації в Тарандинцях організовано три колгоспи «Соціалістичний шлях», «Перемога» і «Перше травня», у Губському – «Нове життя» та «Червоний хлібодар», а у Вилах – комуна імені 10-річчя КІМу.

Важким тягарем лягли на плечі селян жахливі 1932-33 роки, які забрали життя близько 800 земляків із Тарандинець та 1000 з Губського.

Гірку печаль залишила в серцях Велика Вітчизняна війна. Мужньо захищали рідну землю 518 жителів сільської ради, з них 243 не повернулися з поля бою. На каторжні роботи до Німеччини примусово відправлено 88 юнаків і дівчат.

Звільнені від фашистських загарбників у вересні 1943 року села почали відбудовуватися. Новим змістом наповнюються сільськогосподарські будні. Утворений у 1958 році з існуючих господарств колгосп зерново-тваринницького напряму імені Калініна стрімко розвивається, добивається високих результатів у виробництві та є одним з кращих у районі. У селах зводяться господарські та адміністративні будівлі, приміщення школи,  дільничної лікарні, аптеки, санаторію, будинку культури, багатоквартирні будинки для молодих спеціалістів.

У 1979 році за досягнуті успіхи у розвитку народного господарства Головним комітетом ВДНГ СРСР колгосп імені Калініна нагороджено Дипломом першого ступеня, а керуючого та агронома відділку № 2 Назарця І.К. і Назарця І.С., колгоспників Крутік Л.В., Федоренка В.О. – бронзовими медалями. 

Серед тисяч мужніх чоловіків, які з честю виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані, були жителі сільської ради Бухало О.М., Сидоренко В.І., Ковтюх О.Г. та Сидоренко Ю.М.

На самовіддану боротьбу з чорнобильським лихом у 1986 році стали 34  односельці, 13 з них, на жаль, відійшли за межу вічності.

         Справжні патріоти рідного краю і сьогодні виховуються у сільських навчальних закладах, які мають понад столітню історію.

Серед випускників Тарандинцівської школи яскраво сяє зоря  геніального поета Василя Симоненка, ім'я якого присвоєно цьому навчальному закладу. У 1998 році з ініціативи директора Бута В.Г. у приміщенні школи створено музей «витязя молодої української поезії», який став справжнім центром духовності. За час його існування тут побувало більше 10 тисяч відвідувачів із різних куточків України. Щороку 8 січня, у день народження митця, в ході літературно-мистецького свята «Виростеш ти, сину» в музеї вручається  літературно-мистецька премія імені В.А. Симоненка, заснована Лубенською районною радою. Організаторами цікавої щоденної роботи музею є вчителька російської мови та світової літератури Яценко С.Б. і Заслужений учитель України, директор школи Кадука Микола Миколайович.

У Губському народився український поет Петро Іванович Артеменко, який у роки Великої Вітчизняної війни був активним учасником підпілля і страчений гестапо 5 квітня 1942 року у Лубнах. У 1976-ому на честь поета у селі відкрито пам’ятник.

Яскраву сторінку в книгу історії рідного краю вписали випускники школи Павленко А.Ф. – Герой України, ректор Київського Національного економічного університету імені В. Гетьмана, Почесний громадянин Лубенщини; Жолдак М.І. – доктор педагогічних наук, Заслужений діяч науки і техніки України; Демченко В.Ф. – доктор математичних наук, професор Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка; Улітько А. Ф. – академік, доктор математичних наук та ряд інших.

Сподіваємося,  що  наступні  покоління  земляків  примножать славу  тарандинцівської громади.  

 

 

 

 

ТИШКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

            На невеличкому узгір’ї серед удайської низовини з луками та болотами, піском і солонцями за 25 кілометрів від Лубен простяглися села Тишки та Крутий Берег, об’єднані в Тишківську сільську раду, яку довгий час очолював Шапаренко Іван Іванович, нині його син – Василь Іванович.

            Населений пункт Тишки межує із землями Мгарської, Калайдинцівської, Окіпської та Вовчицької сільських рад.

            Існує повір’я, що заснував село козак Тишко із запорізького війська, котрий був поранений в бою з ляхами біля села Хитці, де і залишився, збудувавши курінь і одружившись з місцевою дівчиною. Як свідчить Універсал І. Брюховецького від 12.07.1964, хутір, що виріс навколо, у 1653 році подарований Богданом Хмельницьким Мгарському монастиреві. За Генеральним слідством про маєтності 1729-1730 років ратушне село Тишки Лубенської сотні Лубенського полку налічує 45 дворів; у 1781-ому – 119 і включене до складу Лубенського повіту Київського намісництва. У 1787 році власником його стає земський суддя Іван Кулябка. З 1796-ого Тишки перебувають у складі Малоросії, а з 1802 – Полтавської губернії. За переписом 1859 року власницьке і козацьке село налічує 136 дворів з 857 жителями. Тут проживають казенні люди різних звань та козаки, закладено Георгіївську церкву, щороку у травні та січні відбуваються ярмарки.

          У 1900 році Тишки –  волосний центр, має три громади, земську школу, що міститься у глиняній хаті, вкритій соломою. Нове приміщення школи, збудоване земством у 1910-ому, збережене і понині. У селі в той час 179 господарств, 1096 жителів, 617 десятин орної землі, а всього посівів 549 десятин. Крім землеробства, селяни займаються плетінням кошиків та інших виробів з лози.

         Як і в інших населених пунктах, після революції 1917 року на цій території проголошено Радянську владу, створено ревком, у 1920-ому – волвиконком та сільраду, відкрито початкову школу.

          З 1926 року Тишки – центр сільської ради Вовчицького району Лубенського округу, на землях якої у 1931-ому організовуються перші сільськогосподарські артілі «Незаможник», «Нове життя» і «Паризька комуна». В роки колективізації господарства об’єдналися в колгосп з назвою імені XVII партз’їзду, пізніше перейменований в імені газети «Правда». Першим головою тут працював Фесенко Радіон Мусійович.

        У період німецько-фашистської окупації гітлерівцями вивезено на примусові роботи до Німеччини 74 жителі села. В боротьбі з гітлерівськими завойовниками на фронтах війни загинуло 89 односельців, серед яких Фесенко Андрій Максимович, Маляренко Антон Полікарпович, Якименко Максим Григорович, Жебель Іван Сафронович і інші. На вшанування пам’яті та подвигу радянських воїнів-визволителів у 1957 році в центрі села встановлено пам’ятник. Тут у братській могилі поховано 13 солдатів 289-ої стрілецької дивізії, і лише про двох з них Покришка Степана Макаровича із м. Баку та Пономарьова Павла Микитовича із ст. Підклішне Семенукського району Воронезької області збереглися відомості. Продовжували війну з голодом та розрухою в післявоєнний період учасники Великої Вітчизняної, котрим пощастило повернутися живими. Серед них Штиря Дем’ян Трохимович, повний кавалер орденів Слави. Першим орденом Слави ІІІ ступеня Дем’ян Трохимович нагороджений у 1943 році за знищення 16 ворожих солдат при звільненні Лівобережної України і форсуванні Дніпра. Після бою за Польщу на Віслі, де загинув його брат-близнюк Кузьма, на грудях Дем’яна Штирі засяяв другий орден Слави із золотим овалом. У жорстоких боях, коли рота, де служив Штиря, намагалася прорватися до Будапешта, він пораненим продовжував стояти біля міномета і вести вогонь по ворогу. Батьківщина не забула подвигу бійця і через 22 роки у лютому 1967-го йому вручено третій орден Слави І ступеня. Вулиця в селі, де жив заслужений земляк, носить його ім’я.

         У повоєнні роки село поступово піднімається з руїн. Щорічно в літній період у приміщенні школи розміщується табір, де оздоровлюється близько 80 дітей колгоспників з району. Місцеві школярі ведуть переписку, обмінюються книгами та альбомами зі своїми однолітками із Якутії, що тут відпочивають. Колективне господарство займається вирощуванням зернових культур та тваринництвом; будує корівники, тракторну бригаду, автогараж, хімсклад; зводяться соціально-значущі для села житлові будинки механізаторам і тваринникам, дитячий садок, будинок культури, при якому діє фольклорно-етнографічний ансамбль. Очолюваний Баленко Ганною Тимофіївною колектив ансамблю «Діброва» бере участь у різних конкурсах та концертах, з яких повертається з відзнаками та подарунками. У 1985 році йому присвоєно звання «Народний самодіяльний колектив».

          В даний час на території сільської ради зареєстроване і господарює ТОВ «Олімп-Агро ЛТД» (Павліченко В.О.). Станом на 1 січня 2013 року в Тишках 91 двір, де постійно проживають 240 осіб та 69 дворів дачників із міст Лубни, Полтава, Київ, яких приваблює екологічно чисте село.

           Серед тих, хто з честю і гідністю пройшов через горнило жорстокої війни в Афганістані, Михайло Жебель, Віктор Фесенко, Григорій Рябов та Михайло Кочура.

           Разом з тисячами лубенців боролися з чорнобильською бідою у 1986 році Падалка Василь Васильович, Боценко Михайло Іванович, Ірклієнко Микола Олексійович.

           Не можуть бути забутими люди і село, що потопає в сосновому лісі, де багато грибів і ягід, водиться всяка звірина, де несе свої води чистоплинний Удай, на берегах якого висиджують пташенят гуси і лелеки, щоб вкотре разом віднести звістку про нього в далекі краї і обов’язково повернутися.

 

 

 

ХОРОШКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Хорошківська сільська рада, що об’єднує села Хорошки, Ломаки, Снітине і Чернече, розташована в мальовничій долині на лівому березі Сули  на відстані близько 40 км від районного центру. На чолі громади з 2002 року Бровко Микола Олександрович, який разом із земляком Малицьким Сергієм Олексійовичем був факелоносцем олімпійського вогню під час олімпіади, що проходила в Москві у 1980 році.

За переказами старожилів село Хорошки виникло в першій половині XVIII століття завдяки втікачу-кріпаку на прізвище Хорошок, котрий збудував спочатку курінь, а потім хату, навколо якої поступово будувалися й інші.

Село Ломаки виникло у XVII столітті. Його назва також походить від прізвища першого жителя козака Ломаки.

Хутір Чернечий (тепер село Чернече) утворився після революції 1905 року, а село Снітине виникло у 30-их роках ХХ століття на місці радгоспу «Снітино».

Як свідчить історія, територія нинішньої сільської ради із прилеглими землями, подарована царицею Катериною ІІ пану Черновицькому, котрим у 1773-1775 роках тут збудовано панську економію. Господарство потребувало робочих рук, і сюди були переселені інші кріпаки. Пізніше економія передавалася від пана до пана (Горожі, Новицького, Адамовича). У 1890 році панський маєток купив князь  М.Б. Щербатов (перед першою світовою війною міністр внутрішніх справ Росії). У Хорошківському маєтку він мав рільну землю, ліс, сіножаті, кінний завод по виведенню коней-рисаків, ґуральню, цегельню. Саме біля приміщення маєтку понад 40 років тому кіностудією «Ленфільм» відзнято більшу частину славнозвісної комедії «Весілля в Малинівці». Чимало жителів села були задіяні у масових сценах фільму і виглядали дуже колоритно.

До революції 1917 року в селах проживало близько 1360 чоловік.

У 1875 році у сільській хаті для заможних селян організовано церковно-парафіяльну школу. Після громадянської війни починає функціонувати початкова школа, з 1925 року – переведена в нове приміщення семирічка, а з 1939 – середня.

У 1924 році двадцять бідняцьких господарств об’єдналися в комуну (пізніше артіль) імені одного з перших сільських комуністів Степана Мареніча. Згодом у селі утворилися ТСОЗ « Червоний партизан», артіль «Перше Травня», у Ломаках – імені Шевченка.

В роки війни села пережили жорстокий окупаційний режим.  На роботу до Німеччини насильно було вивезено понад 60 чоловік. За переховування оточенців-червоноармійців, допомогу партизанам, у 1942 році в Лохвиці розстріляно голову колгоспу «Перше Травня» Бублика Ф.І. та директора школи Півня П.Ф., в урочищі «Однога» -  односельців Пихтіна П.Н., Комісаренка П.Г., Радька В.П., Радька Л.Г., Бровченка Д.Ю. На фронтах воювали 450 осіб, з них не повернулися 257.

У 1950 році відновлені після війни господарства об’єдналися в колгосп імені Хрущова (з 1957-ого – імені Ілліча), який очолював до 1979 року Степан Васильович Дрягун, пізніше Михайло Григорович Гордієнко, Микола Хомич Броваренко.

Більше 20 років багатогалузеве господарство працювало під керівництвом Петра Микитовича Терещенка. Саме завдяки йому швидкими темпами село розвивалось. Тут збудовано приміщення будинку культури, школи, магазинів, багатьох житлових будинків. Здійснено газифікацію та телефонізацію сіл. Довгий час колгосп тримав першість за результатами господарської діяльності серед сільгосппідприємств району. За високі досягнення та виробничі показники орденом «Трудового Червоного прапора» було відзначено майстрів машинного доїння Тихоненко Ганну Іванівну, Степанову Катерину Олексіївну та Голоту Марію Григорівну; орденом «Трудової слави ІІІ ступеня2 нагороджено Маркусь Галину Іванівну.

Нині на землях сільської ради працює Лубенська філія ПрАТ «Райз-Максимко» (Сенько В.І.).

Співоче козацьке село Хорошки понад 40 років під керівництвом Комісаренка Івана Лукича представляв сільський хор. Добра слава нині лине про сучасний жіночий ансамбль «Хорошчанка», якому присвоєно звання «народний аматорський колектив» (керівник Больбот-Олефіренко Т.В.).Учасниці цього ансамблю – сестри Н.Ульянець та К.Головко стали лауреатами фестивалю родинної творчості «На крилах любові».

У Хорошках працюють лікарська амбулаторія, дитячий садок, загальноосвітня школа, директор якої Руденко Н.І. керує однією з кращих в області зразковою цирковою студією «Юність». З великим задоволенням мистецтвом хореографії сільські діти оволодівають у спеціально обладнаному танцювальному класі, відкритому у 2012 році в приміщенні школи.

Віриться, що життєве полотно і дорослих і юних хорошчан в майбутньому буде вишиватися лише яскравими кольорами добра, щастя, благополуччя.

 

 

 

 

 

ШЕКІВСЬКА  СІЛЬСЬКА РАДА

 

    Села Шеки і Хитці Шеківської сільської ради розташовані на правому березі річки Сула за 42 кілометри від райцентру. До складу Лубенського району Полтавської області сільська рада  увійшла у 1962 році. Сільським головою з 2010 тут працює Горбань Олена Олександрівна.

    Назва Шеки походить від першого переселенця з хутора під Миргородом козака Платона Шеки, а Хитці від слова "хитається", що характеризувало тутешніх жителів, як не стійких, не постійних.

    Сільські чоловіки козакували, а жінки займались землеробством та плели корзини на ярмарок. Села розділяв великий яр, який зберігся донині, хоча і заріс деревами та чагарниками. За переказами тут жила «вольниця» отамана Василя Кудіяра (незаконного сина Івана Грозного), що час від часу грабувала селян, котрі поверталися із сенчанського або миргородського ярмарків.

    На північній околиці Шек є залишки поселення доби бронзи, а в північно-східній частині Хитців, в урочищі Паськова-Городище, кургани скіфського походження (ІІІ – ІV ст. н.е.). Стратегічного значення ні Шеки ні Хитці в той час не мали, але їх розташування на торговельному шляху Бахмач – Ромодан – Снітин – Сенча – Миргород сприяло розвитку території.

    Села були відомі з періоду розгортання національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти у 1648-1654 роках, про що свідчить перелік населених пунктів, які складали Миргородський полк у 1651 році. Саме тут згадується, що Шеки належать до Лубенської сотні, а Хитці до Сенчанської.

    У 1767 році Шеки (70 дворів) входять до Снітинської сотні Лубенського полку, Хитці (131) – до Сенчанської сотні Лохвицького полку, а з 1802 року Шеки у складі Лубенського повіту, Хитці – Лохвицького. Життя селян суттєво не змінилось, за винятком того, що колишні козаки стали державними селянами. Більша їх частина займалась землеробством і вівчарством. На відміну від інших вони мали право гнати горілку, вільно її продавати, торгувати своєю землею і продуктами сільського господарства. У 1859 році село Шеки налічувало 94 двори, 474 жителі.

    З 1870 року Шеки стали складовою Снітинської волості Лубенського повіту, а Хитці – Сенчанської волості Лохвицького повіту. Дерев’яні церкви з окремими теж дерев’яними дзвіницями, збудовані у селах у 1752-1771 роках, були тут культурно-просвітницькими центрами: працювали церковно-приходські школи, бібліотеки. Основна маса землі знаходилася в руках поміщиків-землевласників Ташевича М.І., Леонтовича К.М., Келлера Є.О.

    Радянську владу на цій території проголошено у січні 1918 року, однак її існування призупинилось через громадянську війну і відновлено лише у січні 1919-го. На той час у Шеках проживало 880 жителів. У 1923-ому село увійшло до складу новоствореного Вовчанського району, а Хитці до Сенчанського.

   Життя в селах пожвавилось.

    У 1931 році створені сільськогосподарські артілі «Надія» та «Червоний берег». На плодовитих чорноземах тут вирощували хліб; річка Сула годувала рибою і давала можливість утримувати велику кількість водоплавної птиці.

    Але на багатій, родючій землі у 1932-1933 роках падали і гинули від голоду люди. Жертвами голодомору стали 155 чоловік.

    Невдовзі постукало у двері і нове лихо – Велика Вітчизняна війна.

    Восени 1941 року німцями заарештовані і відправлені у Лохвицький табір сільські активісти Заліський М.С., Тимошенко С.П., Олійник Т.С., Рудень А.С., Ткаченко М.П. Залишені для підпільної роботи Купрій С.С., Купрій О.Т., Купрій М.С. ув’язнені в місті Гадячі. Окупантами вивезено на примусові роботи до Німеччини 99 земляків, серед них Пихтін М.Д., Євдошко В.А., Лисенко К.Й., котрі загинули в неволі. Учасниками бойових дій були Неділько Степан Антонович, Ващенко Григорій Федорович, Ярошенко Олексій Петрович, який пройшов фронтовими дорогами з 1941 по 1945 рік, і зустрів День Перемоги у Берліні.

    О.П. Ярошенко в післявоєнний період понад 20 років очолював колгосп імені Кірова, де швидкими темпами розвивалося сільськогосподарське          виробництво, - з'явилися  тваринницький комплекс, ремонтна майстерня, ангар, гаражі, обладнано тік для зберігання продукції.

     З 1980 по 1997 рік колгосп працював під керівництвом Миколи Івановича Міщенка, котрим багато зроблено для рідного села. Побудовано приміщення сільського клубу, школи, дитячого садка, лазні, заасфальтовано сільські дороги, прокладено водопровід та газопровід. В господарстві почали функціонувати млин, крупорушка, олійниця, пилорама, інкубаційний цех. Селяни самовіддано працювали на полях і фермах. Передовиками виробництва були Олійник Я.І., Пугач П.А., Пугач О.Д., Купрій І.К., Бордун І.М., Тонконоженко А.М.,         Заліська О.М., Матвієнко М.К., Чобітько Л.В.

     У 2000 році на базі колективного сільськогосподарського підприємства імені Кірова створено СТОВ «Вікторія» (Чекмез Т.М.). На орендованих землях нині успішно працюють молоді енергійні  підприємці - депутат районної ради  Осаулко В.М. (ФГ «Шеки») та Білошапка Р.В. (ФГ «Хитці»). Вони створюють додаткові робочі місця односельцям, живуть їх проблемами. За власний кошт жителем села Гордієнком І.Н. збудовано приміщення Свято – Миколаївської церкви.

     За даними 2009 року населення сільської ради складає 514 чоловік, що проживають у 245 дворах. На території сіл 11 учасників ліквідації аварії на ЧАЕС та один воїн-афганець. Тут пам’ятають довгожителя Моравського Гната Дем’яновича, який славився плотницькою майстерністю, виготовив скрипку, вправно на ній грав, 50 років тримав пасіку, яка існує й дотепер. Понад двадцять років займається улюбленою справою – плетінням корзин – сім’я Олійників Миколи Івановича та Ірини Дмитрівни. Технік-аматор Гордієнко Іван Олександрович своїми руками зконструював не один чудо-виріб, в тому числі міні-трактор.

     Бережуть нащадки славні і давні традиції предків, бо в цьому і є суть життєвої історії, яка не має зупину, а продовжує стелитися широкими та вільними шляхами у майбутнє.

 

 

ШЕРШНІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Села Шершнівка та Назарівка  розкинулись біля заплави синьоокої Сули за 12 кілометрів від міста Лубни. Сільську громаду з 2006 року очолює Яременко Ігор Іванович.

За переказами старожилів, назва села походить від імені поселенця Шершня в цій місцевості в першій половині XVI століття. Документально Шершнівка засвідчена в складі Лубенського полку 24 березня 1709 року. Село згідно з універсалом гетьмана Скоропадського було закріплене за бунчуковим товаришем Петром Івановичем Кулябкою, який у 1754 році продав його своєму братові Василеві. У цей час тут нараховувалося 49 дворів, а у 1783 році уже 120. Прізвищами сімей називалися сільські кутки: Деркачівня, Кисляківня, Дранівка, Бугаївка, Устимівка, Середівка, інші.

Дослідник В.Милорадович, який у кінці XYIII століття побував у Шершнівці, під враженням написав: «Навколо села розкинувся мальовничий краєвид молодого соснового лісу та безлічі верб на болоті, хаотично розкидані купи хат, серед вишневих садків, з криницями – журавлями у дворах, обнесених очеретяними загорожами».

Особливістю є те, що село ніколи не було кріпацьким, в ньому жили в основному козаки та солдати Лубенського полку, які його й розбудовували.

У 1859 році тут існують 287 дворів з 1973 жителями, працюює  училище та відбуваються три ярмарки у рік. Народні перекази свідчать про старовинну православну церкву: «У ній помосту не було, церква була на долівці і дзвіниця дранкою покрита». У церкві був образ скорбної Божої Матері, кілька старовинних книг. На одній з них напис: «По заповіту архімандрита Харківського і колегіуму ректора Василя належить у церкву Шершнівську Успенську у вічну пам’ять блаженної його кончини, 1799 рік, січень 5 дня».

На рубежі ХІХ – ХХ століть у Шершнівці вже налічувалося 2678 жителів. Ось як їх описує В. Милорадович: «Народ кріпкий, широкогрудий, плечистий, середнього зросту, темно-русий і русий. Мова яскрава, своєрідна, буква «і» часто замінялася буквою «о». На одязі помітний мацківський і сліпорідський вплив, чоловічий і жіночий одяг обшитий чорним сукном. Очіпки прострочені, поверх них носять стрічки».

 У 1889 році в сільській хаті було організовано церковно-приходську школу, у 1892-ому побудовано земську, після 1917 року на її базі організовано початкову школу, в 1924-ому в селі відкрито семирічку.

На початку 1919 року Шершнівка належить до Лубенського повіту Полтавської губернії. З березня 1923-ого по лютий 1932-ого підпорядкована Харківській губернії (пізніше Харківська область). З січня 1937 року входить до Покрово-Багачанського району, а з 1957 – до Лубенського району Полтавської області.

У 1920 році на території сільської ради створюється комнезам, сільська рада та виконком, у 1929-ому організовано ТСОЗ, а у 1933 –  колгосп «Хвиля революції». Але цей період у пам’яті селян залишився, на жаль, і сумними спогадами про 122 сільських жителі, які загинули, перенісши смертні тортури голодом.

Дорогою ціною заплатили шершнівчани за участь у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945 років. Під час окупації села, з 13 вересня 1941 року по 18 вересня 1943-го, гітлерівцями вивезено на примусові роботи 133 жителі, 116 земляків не повернулися з фронту.

 У тяжкі післявоєнні роки відновив свою роботу колгосп «Хвиля революції» під головуванням Ляшенка Василя Яковича, а в селі Назарівка діяв колгосп імені Шевченка під керівництвом Максименка Миколи Андрійовича. У 1952 році обидва господарства об’єдналися під назвою «Червона Зірка», першим головою якого було обрано Катрича І.П.  З 1982-ого  колгосп, очолюваний енергійним і відповідальним Коротуном Миколою Федоровичем, обробляв 3945 га землі, з них 2400 га ріллі. На фермі утримувалося 3600 голів великої рогатої худоби, 1200 голів овець, працював чималий машинно-тракторний парк. У селі збудовано приміщення закладу культури, дитячого садка на 90 місць, нові добротні будинки, заасфальтовано вулиці, в оселях жителів запалав голубий вогник.

Нині значну роль у житті сільської громади відіграють фермерські господарства «Урожай» (Кишка О.В.), «ХЛІБ» (Бондар І.В.), а також приватний підприємець Костюк О. П.

Ніхто б і не знав про чорнобрового брата сивого полину, якби не страшний атомний викид біля міста, яке називається Чорнобилем. Не оминуло громаду його страшне лихо. Десять односельців взяли участь у роботах під час ліквідації аварії на ЧАЕС, четверо з них нині вже покійні, а для трьох сімей – переселенців з Рівненщини шершнівська  земля стала домівкою.

Але незважаючи ні на що, село живе, відзначає свята, виховує дітей, сумує за тими, хто відійшов у вічність і радіє успіхам живих. Його гордістю є відома в державі людина: професор, доктор сільськогосподарських наук, проректор Української ордена Трудового Червоного Прапора сільськогосподарської академії Устименко Олексій Степанович. Пишається село тим, що голова Верховної Ради України двох скликань Олександр Олександрович Мороз студентом був на практиці в місцевому господарстві, а у 2008 році разом із шершнівчанами святкував «День села».

І спливають в пам’яті рядки, написані про цей чарівний і неповторний край: «Є на світі місце, куди серце лине, в радості і смутку їду я туди».

 

 

Наверх ↑