Історія посульського краю та міста Лубен у кінці ХVІ — першій половині XVII ст. тісно пов’язана з діяльністю на території України старовинного роду князів Корибутів-Вишневецьких. Походить цей рід від Корибута — сина великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича і тверської княжни Уляни Олександрівни. Нащадки однієї з гілок цього роду стали йменуватись Вишневецькими (оскільки володіли містечком Вишневець на Волині).
Князі Вишневецькі відіграли помітну роль в історії України, хоча історичні постаті їхнього роду дуже різні. Князь Дмитро Іванович Вишневецький, черкаський і канівський староста, один із засновників Запоріжської Січі, не раз водив козаків у походи проти турків і кримських татар, за що й оспіваний у народній пісні як козак Байда. Княгиня Раїна Вишневецька відома як палка прихильниця православ’я, засновниця трьох монастирів на Лівобережній Україні, в т. ч. Лубенського Мгарського. Її син Ієремія був одним із найбільших українських магнатів, відданим інтересам Речі Посполитої, якого історики називали «найзліснішим ворогом і гонителем козацьким…»
Територією Лубенщини князі Вишневецькі почали володіти з кінця XVI ст. і мали значний вплив на економічний та політичний розвиток Посулля. Про цей період розповідає праця відомого українського історика О. Лазаревського «Лубенщина й князья Вишневецкие», що була надрукована 1896 р. в журналі «Киевская старина». Про Посулля XV — першої половини XVI ст. письмові джерела говорять не інакше, як про «уход», «пустелю», «дике поле». Спочатку ним володіли литовські князі Глинські, а згодом — польський шляхтич Михайло Байбуза.
Багатство природи посульських земель привертало увагу канівських міщан, які приходили сюди полювати, бортничати. Це їх право підтримувалось польським королем, і не випадково 1590 р. Варшавський сейм право на володіння Посуллям затвердив за канівським та черкаським старостою Олександром Вишневецьким. В жалуваній грамоті йому надавалось право закладати в цих землях фільварки, замки, збирати з селян податки. З нього і розпочалася колонізація великої частини Лівобережжя — «пустыни Сулы, за Черкасами лежащей…»
Для того щоб утвердитись у своїх володіннях, Вишневецькому необхідно було приваблювати в пустельне Посулля людей, будувати укріплення — «городки», щоб захистити цей люд від нападів турків і татар. Природний ландшафт краю дозволяв це робити.
Вже 1591 р. король Сигізмунд III дав О. Вишневецькому дозвіл на будівництво замку в Лубнах, «над рекою Сулою лежачим». Для цього він обрав зручне місце — гору поряд із залишками валу давньоруського городища Х–XIII ст. Лубен. Побудовану резиденцію він вважав своєю столицею і в честь себе назвав Олександровим, або нові Лубні. Старими Лубнями йменувалась відроджувана частина старого міста, де жили міщани, ремісники. Місто мало й печатку із написом латиною та зображенням герба Олександрова (рука з оголеним кинджалом, гарматою і ядрами; інший варіант — рука з мечем і відтятою ведмежою головою). За Вишневецького 1591 р. місту було надано магдебурзьке право, що давало можливість широкому розвитку торгівлі, ремесел, місто звільнялось від управління і суду феодалів.
Посульські землі продовжували залюднюватись переселенцями з Правобережної України, особливо з Поділля. Багато лубенських сіл якраз і виникли в ті часи, часто називались за іменами перших їх поселенців: Біївці, Тарандинці, Мацьківці, Тишки та інш. І сьогодні на Лубенщині дуже поширені прізвища, що вказують на те, звідки приходили на Посулля: Коломієць, Литвиненко, Ляшенко, Поліщук.
Ремісники об’єднувались у цехові спілки, яких у Лубнах було сім. Їм належали значні ділянки передмість, і навіть до цього часу назви ремесел збереглись у назвах кількох урочищ: Кузні, Олійниці, Костирі, Лимарі.
Ремісничі цехи вже тоді були міцні не тільки громадською єдністю, а й ставленням до церкви свого приходу. На цехових хоругвах поряд із зображенням міського герба та емблеми ремесла було зображення святого — покровителя даного цеху. Цехи були також учасниками різних церковних урочистостей, у церквах зберігались їхні хоругви, вони мали також свої ікони та хрести. Все це говорить про те, що на початку XVII ст. Лубенщина вже не була пустельним краєм, у ній розвиваються ремесла, торгівля, а в місцевого населення сильною була прихильність до Православної віри.
Проте, розвиток супроводжувався і насильницькими методами. В Лубнах та інших «городках» розміщувались озброєні загони польських жовнірів, які вимагали від населення продукти, гроші, а за непослух жорстоко карали. Сюди з Правобережної України перекинулась хвиля селянсько-козацького повстання під проводом Северина Наливайка і закінчилась Солоницькою трагедією влітку 1596 р.
Після смерті О. Вишневецького залишився його син Юрій, але він не виявив інтересу до своєї спадщини, і Посулля перейшло у власність Михайлу — старості Овруцькому, меншому брату Олександра. При ньому лубенський замок був укріплений 43 гарматами-пищалями, привезеними з Овруча. Про те, що М. Вишневецький турбувався про заселення посульських земель, свідчать численні скарги його сусідів на те, що він приймає у свої володіння їхніх підданих. Відомий також акт 1609 р., в якому Вишневецький скаржиться на Я. Островського королю за грабіжницький напад на його лубенські маєтності.
Після смерті Михайла Вишневецького 1618 р. постановою Люблінського трибуналу «замок й место Лубны, зо всеми футорами, яко теж й иншіе замки й места», «со всеми тех мест й футоров подданых пожитками й повинностями» були передані вдові Раїні Могилянці (двоюрідній сестрі Петра Могили — відомого українського церковного і культурного діяча, митрополита київського) та дітям — Ієремії та Ганні, до повноліття яких роль опікунів виконували Юрій та Костянтин Вишневецькі.
Раїна Вишневецька відома саме тим, що заснувала на лівобережних землях три православні монастирі: Густинський (Прилуцький), Ладинський (Підгірський) і Лубенський (Мгарський). Перший ігумен Мгарського монастиря Ісая Копинський завідував також всіма парафіяльними православними церквами у володіннях Вишневецьких. Це ним 1622 р. в Лубнах було засноване церковне братство при храмі Пресвятої Трійці.
В цей же час в Лубнах почав діяти і католицький монастир ордена бернардинів. Розміщувався він поряд з резиденцією Вишненецьких. Поруч з монастирем монахами були насаджені фруктові сади та поля лікарських рослин. Великі монастирські поля були також у с. Тернах. Існує навіть версія, що свою назву село отримало подібно до назви міста Терни в середній Італії, звідки прийшли кочові монахи. З їх приходом на Лубенщині продовжує розвиватись вирощення лікарських трав. Після зруйнування монастиря під час визвольної війни 1648 р. цим промислом почали займатись монахи Мгарського монастиря.
Князі Вишневецькі загалом сприяли зміцненню Православної віри у своїх володіннях. Навіть ревний прихильник католицтва Костянтин Вишневецький 1630 р. видав акт Мгарському монастирю на підтвердження володіння вільшанськими землями. Проте полонізація українських земель стає все відчутнішою. М. Г. Астряб у своїй праці «Лубенский Мгарский Свято-Преображенский монастырь» пише, що ігумен Калістрат «с честю отстоял православне в обители от католического натиска ксендзов-бернардинов й от грабительских нападений польских жолниров».
«Столичне місто» Лубни було одним з найбільших на Лівобережній Україні. В 1628 р. в ньому було «дымов рыночных — 18, уличных — 8, предместных — 4, убогих хижин — 80, поп — 1, мельник — 1, портных — 2, резников — 4, сапожников — 4, кузнецов — 2, дударей — 2, рыбалок — 4». Впроваджувалось місцеве самоуправління, виборний суд, населення звільнялось від багатьох податків і повинностей, зате зобов’язувалось нести охорону замку і міста, на свої кошти утримувати міські укріплення, ворота і т. інш. В громадському управлінні населення міста складало «громаду», а військовий гарнізон іменувався «товариством». Перші відомості про лубенську адміністрацію відносяться до 1623 р. «Громаду» представляв «войт лубенський» Федір Бишовець і бурмистри Йосип Світайло, Сидір Адамович, Олекса Товкач, Мисько Марченко, Іван Витязь, Іван Бей, Федір Печеник. «Товариство» очолював «атаман войска запорожского лубенский» Федір Пирський. Але попри деякі елементи самоврядування, основну роль в управління величезними володіннями відігравали самі Вишневецькі.
В 30-х роках XVII ст. посульськими землями став управляти князь Ієремія Вишневецький (1612–1651). Лишившись у сім років сиротою, він потрапив під опіку свого дядька, ревного католика Костянтина Вишневецького. Перед смертю мати Ієремії, Раїна Могилянка взяла клятву з юного князя дотримуватись батьківської Православної віри і не перейти, як багато українських панів, у католицтво. Але дядько віддав Ярему на навчання до Львівського єзуїтського колегіуму, і він скоро став щирим прихильником католицької віри. Подорож до католицьких країн Європи — Іспанії та Італії, вивчення військової справи у Нідерландах сприяли ще більшій прихильності до римської віри. Цей релігійний фанатизм, оснований на відреченні від віри батьків, прагнення слави і збільшення належних йому володінь послугували тому, що Ярема Вишневецький став справді великим зрадником українського народу.
1637–1638 рр. на Лубенщині прошуміла хвиля селянсько-козацьких повстань під керівництвом Павлюка, Острянина і Гуні, Карпа Скидана, Кизими і Кизименка, що були відповіддю на посилення гніту польською шляхтою. Повстанцями було зруйновано бернардинський костьол і вбито монахів, взято штурмом князівський замок у Лубнах. Дізнавшись про це, князь Ієремія з 10-тисячним військом направився до Лубен і взяв участь у придушенні повстанського руху.
Одружившись з дочкою польського коронного канцлера За-мойського Гризельдою, 1639 р. Ярема Вишневецький поселяється на своїх лівобережних землях, а Лубни укріплює як столичне місто. У своїй резиденції він будує розкішний палац на Замковій горі, на схилах якої терасами був насаджений сад, прикрашений фонтанами, гротами, скульптурами. Прилегла до замку територія заселялась прибулою шляхтою. Вишневецький укріплює також бернардинський монастир, будує костьол св. Михайла на честь свого новородженого сина, майбутнього короля Польщі.
Зміцнює Вишневецький і саме місто. В 1641 р. в Лубнах налічувалось 2646 господарств і 40 млинів. Він затверджує цеховий лад лубенських ремісників. У своєму листі, затверджуючи 1635 р. за Прилуками право на цехове облаштування, Ієремія пише: «…также права й вольности надаю, як месту столичному Лубням… вольно им цехмистров из братии своей, кого пожела-ют, избрать й оному быть во всем послушным, канунов два, как водится между ремесленниками, на год рассытить й на их пожиток обратить». Лубни були одним із найбільших українських міст того часу.
Турбувався Вишневецький і про розширення своїх земельних володінь, здебільшого відбираючи землі у своїх сусідів. Так, у 1643 р. у городельського старости К. Харлезького він захопив Грайворон із сусідніми селами, у 1644 р. — у надвірного маршалка А. Казановського відібрав місто «Ромен со всею волостью», а пізніше захопив землі понад річками Хорол та Оржиця. Суди по вирішенню справ про захоплення Я. Вишневецьким сусідніх земель закінчувались здебільшого безрезультатно.
Так і формувалась, мабуть, єдина не тільки в Україні і Польщі, а й всій Європі найбільша з магнатських латифундій — «Вишневеччина». На лівобережних землях до її складу входило 53 міста, містечка, великих села, серед яких Лубни, Ромни, Глинськ, Пирятин, Чорнухи, Комишня, Полтава, Хорол, Мгар, Лукім’я, Снітин, Сенча, Лохвиця та ін. Як вважає відомий історик Л. В. Падалка, тільки на Полтавщині у маєтностях Вишневецьких проживало 140 тис. чоловік, а на думку П. І. Бодянського — 245 тис.
Будучи ревним католиком, Я. Вишневецький, проте, не особливо притісняв Православну церкву, і вона могла відносно вільно існувати на Лубенщині. Цьому сприяла, напевно, близькість до Лубен таких відомих православних діячів, як київські митрополити Петро Могила та Ісая Копинський. Так, 1636 р. у грамоті, виданій Мгарському монастирю, Ієремія пише: «Я сам, памятуя й взирая на горячеє й благоговейное возношение к Богу молитв отцами-монахами греческой религии, которые живут в моем имении, Монастыре Мгарском, й дабы горячеє возносили молитви за моих предков, …отдал я им село Мгарь с доходами, мне принадлежащими, представляя им ато для пользования на вечные Бремена».
Відомі також документи пізнішого часу про надання Я. Вишневецьким привілеїв Мгарському монастирю.
Але відступництво від батьківської віри ще у ранньому віці обернулося для Ієремії особистою трагедією. Як відомо, він уславився нечуваною жорстокістю по відношенню до свого народу: за найменшу непокору князь знущався над людьми, стинав голови, виколював очі, саджав на палі. Звичайно, це не могло не викликати обурення народних мас. З початком визвольної війни 1648 р. повстанці Максима Кривоноса, в більшості своїй піддані Вишневецького, знищили палац у Лубнах і всю князівську резиденцію. Сам Ярема утік на Правобережжя, де з жорстокістю взявся придушувати повстанський рух. Після битви під Берестечком Вишневецький помер. А зі смертю польського короля Михайла Вишневецького 1673 р. назавжди засохла остання гілка роду князів Вишневецьких, які, безперечно, відіграли важливу роль у становленні лубенського краю. «Столичне місто» Лубни під час визвольної війни 1648–1654 рр. стало містом полковим, а на території колишньої «Вишневеччини» було утворено Лубенський козацький полк — один з найбільших полків в Україні.
Т. М. Дяченко,
директор Лубенського краєзнавчого музею.